№7

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧

 

 Можливо, ти захочеш знати, чому я взявся за цю історію. Іноді люди беруться за історії, коли їм важко відпустити те, що вже минуло. Ось і я зараз — пишу про самотнього старого, якого, здається, не існує, якого ти ніколи не зустрічав. Але дозволь мені розказати про нього так, ніби він реальний, ніби ти можеш зараз піти в сусідню кімнату і знайти його, цього самотнього старого.

 Уяви його, якщо зможеш. Його очі тьмяні, руки худі й зморшкуваті, такі, як у людей, що вже нічого не тримають у руках. Він живе один у маленькому будинку на околиці, і його дім сповнений речей, яким уже давно пора покинути цей світ. Стрілки старого годинника на стіні більше не рухаються, але він не заводить їх, наче сподівається, що час для нього вже зупинився. Йому це підходить. Його життя — мовчазна кімната, заповнена тінями минулого.

 Ти, мабуть, запитаєш, чи є в нього хтось, хто його любить. Якби це була вигадана історія, я б відповів, що так, обов'язково є. Але я не можу дати тобі цього. Чоловік, якого ти уявляєш, самотній. Давно немає ні дружини, ні дітей, а друзів уже не пам’ятає і сам. Усі, хто його знав, залишили його одного, як лишають стару річ, яка втратила свою цінність. І тепер він, цей старий чоловік, залишається сидіти у кріслі, дивлячись у порожнє вікно, чекаючи, але сам не знає, чого.

 Можливо, ти зараз думаєш, чому я взагалі розповідаю тобі це. Чому змушую тебе уявляти цей болісний образ? Я не знаю, навіщо тобі його самотність, навіщо мені його біль. Але, можливо, ми обоє хочемо відчути щось справжнє, відчути біль, який не можна загоїти словами.

 І ось ти читаєш, а я продовжую писати. Я наче шукаю твою реакцію, наче намагаюся знайти підтвердження, що ти відчуваєш те, що я хотів передати. У кожному реченні, у кожному описі його самотності я ніби прагну поділитися частинкою себе. Я хочу, щоб ти зрозумів — цей старий, якого ти уявляєш, це більше, ніж вигадка. Це наші страхи, це наша туга за тим, що ми можемо втратити.

 Отож, ми дійшли до кінця. Він сидить у своєму кріслі, а ми з тобою — тут, по різні боки сторінки, але об’єднані спільним болем. Він залишається у цій кімнаті, без звуків, без очікувань. А я залишаю тебе з цією картиною, і тепер ти знаєш, чому я не міг утримати її тільки для себе.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧