№15

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧

 Вона стояла біля його могили, притискаючи до грудей маленьку, пожовклу від часу записку, яку він колись залишив їй під подушкою. Вітер кружляв навколо, піднімаючи з землі сухе листя, що сипалося з дерев, і цей листопадний холод підкреслював її самотність. Вона відчувала, як крізь пальці пробігає ледь відчутний біль, коли вона стиснула записку сильніше. Ті прості слова на клаптику паперу — "Я завжди буду поруч" — тепер здавалися такими порожніми, такими жорстокими. Він обіцяв бути поруч, але його вже не було.

 Ця зима буде першою без нього. Першою, коли він не прикрасить ялинку, не підніме келих шампанського, сміючись із чогось, що лише вони двоє розуміли. Їй навіть важко було пригадати останню їхню розмову, останні прості слова, які вони встигли обміняти перед його відходом. Вона занурювалась у пам'ять, намагаючись втримати ті моменти, які вже починали зникати з її свідомості, як вітер здуває останні осінні листки.

 Рік тому вони мріяли про нове життя. Він купив квитки на поїзд, щоб разом вирушити в подорож, про яку вони мріяли стільки років. Вона ще пам'ятала його сяюче обличчя, коли він показав їй ті квитки. "Наше майбутнє", — так він сказав. Але майбутнє виявилося зрадливим, і в ту подорож вона поїхала одна, без нього. Вже в дорозі, коли її поїзд вирушив, прийшло те страшне повідомлення, від якого затремтіли руки, а серце стиснулося від жаху. Він більше не повернеться. Більше не буде їхніх спільних ранків, планів на завтра, обіймів перед сном.

 Вона згадувала, як вони разом зустрічали весну, як любили гуляти в парку, де він завжди збирав для неї перші квіти. Він був наче сонячний промінь, який пробивався крізь буденність, даруючи їй радість і тепло. Він завжди знав, як зробити її щасливою. Але весна вже не буде такою, як раніше, бо він не побачить, як розквітають дерева, не зможе простягнути їй букет перших пролісків.

 І все ж вона стояла тут, не рухаючись, бо, здавалося, якщо вона зараз піде, то втратить його остаточно. Вона боялася рухатися, боялася, що кожен наступний крок віддалить її від нього. Записка у її руках була єдиним, що залишилося від їхніх обіцянок, від їхнього життя, яке раптом обірвалося. Він обіцяв бути поруч, але тепер вона була сама, оточена тишею, яка здавалася нестерпною.

 Можливо, саме так виглядає справжнє прощання — коли ти залишаєшся з порожнечею, з обіцянками, які ніколи не збудуться, і спогадами, що з кожним днем стають дедалі блідішими. Вона поклала записку на його могилу, відпустила її з рук і прошепотіла тихо: "Я завжди тебе пам'ятатиму".

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ~ ✧