№25

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~

 

 Надворі був осінній ранок, і світ навколо здавався вицвілим, мов стара картина. Листя падало з дерев, повільно кружляючи в повітрі, немов відлітало щось важливе й незворотнє. Вона стояла на порозі свого дому, дивилася на це листя і відчувала, як із кожним його падінням з її серця щось зникає. Осінь завжди здавалася їй символом прощання, але цього року вона відчувала її зовсім по-іншому.

 На дереві, яке вони з ним садили разом, лишилася тільки одна єдина гілка, що ще трималася за листок. Цей листок тримався, наче воля до життя, але він був приречений, бо його час майже минув. Їй здавалося, що вона – це той листок, останній у цій порожнечі, в осінньому холоді, що відчайдушно чіпляється за гілку спогадів.

 Вона спустилася до старого ставу, що був зарослий осокою. Кожен їхній вечір разом вони проводили тут, сидячи біля цього ставу, спостерігаючи, як сонце ховається за горизонт. Тепер став був тихим і покинутим, як і вона. Вода в ньому була застигла, а на поверхні плавали пожухлі листки, мов тихі свідки минулих розмов, яких уже ніколи не буде. Вона підібрала один із листків, той, що був найближче до берега, і провела пальцями по його зморщеній поверхні. Листок був, як її серце, змарнілий і розірваний, наповнений невимовним болем.

 Дорогою до дому вона побачила старого ворона на гілці. Його очі були тьмяні, він виглядав так само втомленим і самотнім, як і вона. Ворон – символ самотності та вічного очікування. Він дивився на неї, немов розумів її біль, і злітаючи з гілки, видав тихий крик, що лунав у її серці відтоді, як його не стало. Вона хотіла б стати цим вороном, злетіти кудись подалі, туди, де вже не буде цього болю, де не буде спогадів, що рвуть її душу на частини.

 Біля дому лежав старий ліхтар, з яким вони колись ходили гуляти темними вечорами. Він вже давно не світив, лампочка згоріла ще рік тому, але вони так і не замінили її. Вона підняла цей ліхтар, важкий і холодний. Він здавався порожнім, як і її серце. Ліхтар більше не світив, а в його тьмі вона бачила себе. Колись він був світлом їхньої любові, а тепер – лише символом того, що вона назавжди втратила.

 Увійшовши до будинку, вона відчула запах, який ще залишився після нього — його улюблених парфумів. Цей запах був останньою ниточкою, яка зв'язувала її з його присутністю. Вона знала, що з часом він зникне, і залишиться тільки тиша, яка, як темрява ліхтаря, буде поглинати все навколо.

 Вона сіла біля вікна, дивлячись, як листя падає з дерев, і зрозуміла, що цей листопад – це її прощання. Кожен зірваний листок був частиною її життя, яке зникало разом із ним. І вона сиділа там, розчиняючись у цих символах, розуміючи, що все, що було, залишиться лише у пам'яті, як тихий спогад, який колись теж розчиниться, мов осінній листок у холодному ставі.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~