№8

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~
 

 Знаєш, я зараз тобі розповім про неї — і мені навіть трохи соромно. Бо ця історія, вона така проста, що ти, мабуть, подумаєш: «І навіщо мені про це читати?» Але ж іноді простота болить більше, ніж будь-яка складна інтрига. Мені здається, що це якраз той випадок, коли найпростіше виявляється найважчим. І зараз я покажу тобі її — одну звичайну жінку, яка щодня ховає біль у своїх очах.

 Уяви її. Вона живе у маленькій квартирі на п’ятому поверсі старої панельної багатоповерхівки. Вранці прокидається першою в будинку, коли ще темно, і йде на кухню заварити собі слабкий чай, який уже давно втратив смак. І щоразу вона відчуває цей важкий момент тиші, коли її ніхто не чекає, коли кожен звук у квартирі — це лише звук порожнечі. Чи розумієш ти це?

 Вона сідає біля вікна і дивиться, як розпочинається новий день. Іноді їй здається, що десь там, за вікном, десь на горизонті, життя б’є ключем. Але не тут, не з нею. Її дні — це нескінченна рутинна картина самотності. Я дивлюсь на неї, і мені хочеться втрутитись, змінити хід її життя. Хочеться сказати їй, що це все скоро закінчиться, що хтось прийде, обійме, і вона більше не буде такою самотньою.

 Ти, мабуть, зараз думаєш: «Навіщо мені її історія? Усі ми трохи самотні». І ти правий, але вона — вона настільки загублена, що навіть не знає, як звучить її власний сміх. Колись давно вона мала кохану людину, їхні обіцянки були такими світлими. І тоді вона вірила в щось прекрасне, але час усе забрав. У неї залишилися лише спогади, від яких стає ще болючіше.

 Я знаю, тобі важко уявити це, важко зрозуміти, навіщо я розповідаю про когось, хто просто сидить біля вікна, загублений у власній тиші. Можливо, ти навіть захочеш зупинитися, перегорнути сторінку, але я прошу тебе залишитися, хоча б на хвильку. Бо її історія — це більше, ніж просто опис самотності. Це виклик, кинутий нам усім.

 Тож ось вона — ця жінка, загублена у світі, який колись був таким яскравим, а тепер — лише тінь. І я залишаю її тут, у твоїй уяві, бо знаю, що ти не зможеш забути цей образ. Тепер вона буде жити у тобі, нагадувати про те, як легко ми відпускаємо тих, кого варто було б тримати міцніше.

 А я, як оповідач, відпускаю її з рук і передаю тобі. Можливо, ти зможеш подарувати їй те, чого не зміг подарувати я — хоч якусь надію, хоч маленький проблиск світла у цій темряві.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~