№14

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~
 

 Як же тепер бути без неї? Ці слова, вони крутяться в голові знову і знову, як забутий мотив, який не можна викинути з пам’яті. Як жити далі, коли все, що давало сенс, — це вона? Я ходжу по цьому порожньому дому, роздивляюся кімнати, в яких кожна річ нагадує про неї, і знову відчуваю цей ниючий біль. Вона була всюди: у кожній посмішці, у кожному доторку, у кожній маленькій дрібниці, яку лишила позаду. А тепер що? Порожнеча. Відлуння її сміху, якого більше не почую.

 Я не знаю, що робити з цими днями. Час ніби зупинився. Години розтягуються нескінченно, заповнені тільки спогадами про неї. Я пам'ятаю, як вона готувала ранок за ранком, як ставила на стіл свою улюблену чашку з ледь помітною тріщиною на боці, яку я постійно просив викинути, а вона сміялася: «Не викидають те, що люблять». І я, дурень, тоді сміявся разом із нею. А тепер ця чашка стоїть на столі, і вона виглядає так, наче чекає на неї, на її руки, на її тепло.

 Це так дивно — ніби вона тут, а водночас її немає. Я бачу її речі, відчуваю запах її парфумів, які ще витають у повітрі, чую її голос у своїй голові. Я закриваю очі й згадую, як вона казала, що справжня любов не закінчується. Що, навіть коли один із нас піде, він все одно залишиться. І я тепер розумію, що вона мала на увазі. Її любов тут, вона обплітає мене, але ця любов — як привид, який мучить і не відпускає.

 Я не знаю, скільки так ще витримаю. Кожна мить — це нагадування, що її більше нема. І кожне таке нагадування стирає частину мене. Я не був готовий до цього. Я завжди думав, що ми старітимемо разом, що побачимо наші зморшки, що сміятимемося з того, як змінились. Але замість цього я залишився тут один, у світі, який втратив сенс, втратив тепло. Вона була моїм світом, а тепер... тепер нічого немає.

 Щоразу, як я лягаю в наше ліжко, її відсутність б’є мене по обличчю. Я простягаю руку, сподіваючись відчути її поруч, але там тільки холод, тільки пустота, яка дивиться на мене з усмішкою іронії. Кожна ніч, як катування, кожен ранок — як мука. І я питаю себе: чому так? Чому саме вона? Чому саме я маю залишитися тут, блукати цими порожніми кімнатами, мов забутий примара?

 Я закриваю очі і молюся. Ні, не щоб повернути її — я знаю, що це неможливо. Я молюся, щоб знайти силу дихати без неї, щоб навчитися жити з цим болем. Але кожного разу, коли я пробую, здається, що втрачаю частинку себе.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~