№20

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~
 

[Лист, знайдений у його речах]
"Олено,
Якщо читаєш це, значить, мене вже немає поруч. Пробач, що так вийшло. Ти завжди була моїм теплом, моїм сонцем, але життя інколи ставить нас на коліна, залишаючи тільки тіні. Обіцяй, що ти знайдеш сили жити далі. Прошу тебе… для нас обох."

[Запис у щоденнику, зроблений через кілька днів після похорону]
"Цей будинок мертвий без нього. Усе, до чого торкалися його руки, все, на що він дивився — усе тепер пусте, холодне. Я не знаходжу сили навіть вставати з ліжка, бо кожен крок нагадує мені, що його більше немає. Як мені жити з цим, як витримати кожен наступний день?"

[Спогад]
Вона згадує, як він колись ніжно гладив її волосся, як завжди говорив, що разом вони пройдуть через усе. Того ранку вони сміялися, як діти, пили каву на веранді, планували відпустку. Він цілував її у лоба і казав, що вони будуть разом до останнього подиху. Вона вірила в це, вірила в їхнє "назавжди". Але його "назавжди" обірвалося.

[Запис у щоденнику]
"Я боюся засинати, бо в снах він приходить до мене — живий, усміхнений, як завжди. Я тягнуся до нього, щоб обійняти, але він зникає, залишаючи мене в цьому холодному ліжку, де кожен сантиметр пахне його парфумом, де кожна ніч доводить мене до безумства. Я чекаю, що він зайде в двері, скаже, що це був тільки страшний сон. Але реальність гірша."

[Лист, написаний ним перед смертю, але ніколи не переданий]
"Моя дорога,
Мабуть, я не встигну сказати тобі всього, що хотів би. Ти стала для мене всім. Кожен твій погляд, кожен дотик… усе це наповнювало моє життя змістом. Я знаю, що ти сильна, ти справишся, навіть коли світ втратить свої кольори. Прошу, обіцяй мені, що колись ти зможеш знову усміхнутися."

[Фрагмент розмови з його батьками після похорону]
— Я не змогла його врятувати. Я була поруч, але це нічого не змінило.
Його мати поклала руку на її плече, не промовляючи жодного слова, бо вона знала — немає таких слів, які могли б зменшити її біль. У кімнаті залишилася лише важка тиша, в якій кожне дихання було боротьбою за виживання.

[Ще один запис у щоденнику]
"Минув місяць, але біль тільки посилюється. Ніхто не розуміє. Всі кажуть, що час лікує. Але як час може загоїти рану, коли кожен мій подих — це пам'ять про нього? Коли кожен мій ранок починається з надії, що, може, це все неправда, що він просто запізниться додому, але ввечері знову не приходить?"

[Телефонний дзвінок, який вона зберегла]
Його голос звучить із динаміка, теплий, живий.
"Привіт, мала. Я люблю тебе. Просто хотів нагадати. Скоро буду вдома."
Тепер вона слухає це знову і знову, поки сльози струмками котяться по її обличчю. Вона не вимикає запис, бо боїться, що одного дня не зможе згадати, як звучав його голос.

[Її останній запис у щоденнику]
 "Ти обіцяв бути поруч, обіцяв не залишати. Я кричу в тишу, що заповнила мій світ. Ти покинув мене в цій безмежній пустелі, і тепер мене розриває від болю, якого немає чим заповнити. Я живу, але ця порожнеча… Вона виснажує мене зсередини, з'їдає. Ти залишив мене саму серед руїн, і я не знаю, як зібрати себе з цих уламків."

[Лист до нього, написаний на його могилі]
 "Любий мій,
Я все ще тут, і я все ще чекаю на тебе. Кожна ніч — це очікування, що ти повернешся. Кожен ранок — це надія, що я помиляюся, що це був лише кошмар. Я обіцяю тобі жити, хоч як боляче. Але знай, що разом із тобою пішла і частинка мене, найважливіша частинка, яка вже ніколи не повернеться."

[Післямова в її щоденнику, через рік після його смерті]
 "Минув рік, і люди кажуть, що я стала спокійнішою. Але вони не знають, що всередині я просто навчилася ховати свій біль. Кожен день — це боротьба, кожна мить — це поранення. Іноді я говорю з тобою, так, ніби ти чуєш мене. Я знаю, що, можливо, ти десь поруч. Але цього "поруч" мені так мало. Як же нестерпно мало…"

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~