№16

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~
 

 Він сидів на старій лавці в парку, вдивляючись у далечінь. Вітер піднімав з землі золотисте листя, а холодне осіннє сонце освітлювало його зморшкувате обличчя. Його руки тремтіли, але він не помічав цього — вся його увага була прикута до фотографії, яку він тримав у руках. На фото усміхнена жінка, молода і красива, дивилася на нього так, як могла дивитися лише вона. Його Ліна.

 Сьогодні — річниця їхнього весілля. Вона завжди любила цю пору року, казала, що осінь — це час, коли світ стає по-справжньому прекрасним. Щоразу, коли осінь огортала місто, вони йшли сюди, в парк, де вперше зустрілися. Тоді вона несміливо підійшла до нього, незнайомця, що сидів на тій самій лавці, і запитала, чи він не знає, котра година. І він відповів їй, що для неї, мабуть, завжди найкращий час.

 Згодом це стало їхньою традицією — щороку в цей день приходити на ту саму лавку. Вони могли годинами говорити про все, мріяти про спільне майбутнє, яке, здавалося, ніколи не скінчиться. Вона була його всім. Але тепер... тепер він залишився тільки з цим фото і зі спогадами, які боліли нестерпно.

 Коли вона захворіла, він не міг повірити, що це з ними, з їхньою сім'єю. Він проводив її на кожен прийом, тримав за руку під час довгих ночей, коли біль не давав їй спати. Він був поруч, намагався бути сильним, показувати, що все буде добре, хоч сам знав, що надія тане з кожним днем. Вона з усіх сил намагалася триматися, усміхалася навіть тоді, коли їй було зовсім важко, казала йому, що головне — не здаватися. Вона ніколи не хотіла, щоб він бачив її слабкою.

 Коли вона пішла, світ став порожнім. Дім без її голосу став просто будівлею, місцем, де кожен куток пронизаний спогадами, де він не міг сховатися від відчуття втрати. Він не міг торкнутися її речей, не міг викинути жодної її дрібниці. Її улюблене плаття все ще висіло в шафі, чашка залишалася на полиці, а її книжки лежали на тумбочці біля ліжка.

 І тепер він знову тут, на їхній лавці, дивиться на фото і думає, що, можливо, вона все ще тут, десь поряд. Йому здається, що варто лише повернути голову, і він побачить її, відчує тепло її руки, почує той лагідний голос, який назавжди залишився в його пам’яті. Він говорить їй, як завжди, що любить її, що все ще чекає на неї.

 Він відчуває, як по його щоках повільно течуть сльози, і дозволяє собі це, бо знає, що тільки тут, на їхньому місці, він може бути по-справжньому слабким. Йому лишається тільки це — знову і знову приходити на їхню лавку, тримати фото, згадувати її і відчувати, що в ці миті вона все ще з ним.

 Він зітхає, закриває очі й прошепоче, як тоді, коли вона була поруч: "Я завжди любитиму тебе, Ліно. Завжди

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~