№33

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~
 

 Я старий, пошарпаний часом калейдоскоп. Моя поверхня злегка потьмяніла, але я все ще можу сяяти, коли крізь мене проходить промінь світла. Вона часто бере мене до рук, обережно обертає, як колись давно, і я повертаю їй те, що вона втратила, — розбиті уламки її життя.

 Ось, дивіться, спалах червоного, яскравий, наче перше сонце. Це він. Він був її першою весною, її світанком. Коли вони зустрілися, я відчув, як усередині мене щось здригнулося, засяяло новими барвами. Вона обертала мене з легкістю, з радістю, і я складав для неї візерунки їхньої юності — безтурботної, радісної, сповненої мрій. Ті дні були чистими, як мої кольорові скельця, які ще не знали тіні.

 А ось жовтий візерунок, як промені палючого літа. Вони лежали на траві, загублені в мріях, які я обережно зберігав. Їхні руки переплелися в один промінь, як і мої скельця зливалися в одну лінію світла. Вона обертала мене, я підкорявся, і кожен оберт приносив новий спалах надії, кожен візерунок — обіцянку того, що їхні мрії обов’язково здійсняться.

 Зараз я повертаю їй сині відблиски. Це був час, коли вони зупинялися разом біля моря, спостерігаючи за заходом сонця. Її пальці легенько торкалися моїх країв, і я відповідав їй ніжністю своїх синіх візерунків, зітканих із спокою і тепла. Вона сміялася, і я сміявся разом з нею, бо кожен оберт давав їй відчуття дива, відчуття того, що я завжди буду поруч, щоб повертати їй ці моменти щастя.

 Але тепер, коли вона обертає мене, я бачу, що синій затьмарюється фіолетовим. Це їхня остання осінь, останні кроки, які вони зробили разом. Її руки тремтять, коли вона дивиться на мене, бо я тримаю в собі її біль. Мої кольорові скельця стали обережними — вони знають, що більше не покажуть тієї веселкової радості. Тепер я зберігаю інше, я складаю для неї візерунки втрати, які вона не хоче бачити, але не може відвернутися.

 Ще один оберт — і з’являється колір, якого вона не очікує: блідий, майже безбарвний. Це день, коли він пішов. Коли земля під її ногами потемніла, а я став для неї важким вантажем, який вона несе в руках, намагаючись зібрати візерунок зі спогадів, що розсипаються. Я більше не можу дати їй кольору, не можу скласти жодного цілого образу, бо її життя розбилося, а я — лише уламки цього розбитого скла.

 Але вона все ще повертає мене, дивлячись у мій холодний візерунок, і я бачу її очі, повні сліз. Вони ковзають по моїй поверхні, і я відчуваю, як біль наповнює мене. Я хочу повернути їй щось справжнє, щось цілісне, але я лише калейдоскоп — маленька трубка, яка безсила перед часом. Мені залишаються тільки ці уламки, ці бляклі тіні від минулого.

 Вона робить останній оберт, і я показую їй те, що зберігав у найглибшій частині себе: кольоровий спалах — червоний, жовтий, синій. Вона дивиться і бачить його обличчя, його усмішку, наче він знову поруч, живий і теплий. На мить я знову стаю її калейдоскопом щастя. І коли вона кладе мене назад на стіл, сльози повільно стікають по її обличчю.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~