№24

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~
 

Весна, 2005
 Мама вперше відвела її до школи. Дорога була короткою, але вона пам’ятає, як міцно трималася за мамину руку, відчуваючи тепло і впевненість. Мама поцілувала її на прощання, сказала: «Ти впораєшся, я завжди буду поруч». І в цей момент дівчинка повірила, що мама дійсно буде з нею завжди, бо так обіцяла.

Літо, 2010
 Вона сидить на березі річки разом із мамою. Вода повільно тече, мама сміється, розповідаючи історії з власного дитинства. Їй здається, що її мама — найсильніша і наймудріша людина на землі, справжня чарівниця, яка знає відповіді на всі питання. «Я завжди буду тут, коли тобі потрібна підтримка», — каже мама, і ці слова стають для неї якорем на довгі роки.

Осінь, 2015
 Вона йде до маминої лікарняної палати з тремтячими руками. Останні кілька тижнів мама часто лежить у лікарні, а діагноз звучить, як вирок. Мама слабка, але все ще намагається усміхатися, підтримувати її. «Ти сильна, — шепоче мама, стискаючи її руку, — ти справишся. Коли мене не стане, ти маєш бути хороброю». Вона ковтає сльози, бо не хоче уявляти світ без мами, не може повірити, що це може статися.

Зима, 2016
 Вона стоїть на цвинтарі, одягнена в чорне, із заплаканими очима, і не відчуває холоду. Мама пішла. Її обіцянки більше не мають сили, тепер вона залишилася одна, як вічний орієнтир у пустелі без меж. Всі навколо кажуть, що час вилікує біль, але вона не вірить. Вона стоїть, притискаючи руки до грудей, намагаючись утримати ті уламки любові, які мама залишила їй. Їй здається, що разом із мамою пішла частина її душі.

Весна, 2018
 Вона збирає свої речі в новій квартирі, куди переїжджає після університету. У коробці натрапляє на стару мамину сукню. Вона торкається до тканини, вдихає вицвілий запах парфумів і знову відчуває ту саму безпорадність, ту порожнечу, яка з’явилася відтоді, як мами не стало. Її серце стискається від спогадів. Вона обіймає сукню, наче в надії, що це хоч якось поверне маму.

Літо, 2020
 Сидячи на терасі, вона тримає свою новонароджену донечку, вдивляється в її маленьке обличчя. Їй так хочеться, щоб мама була поруч, щоб побачила внучку, щоб передала їй свої знання, свою любов. Вона тихо каже: «Твоя бабуся завжди хотіла побачити тебе, мала. Я спробую передати тобі все, що вона вклала в мене». Вона плаче, бо розуміє, що любов мами досі живе в ній і тепер перейде до її доньки.

Сьогодні
 Вона дивиться в дзеркало й бачить у собі риси матері: ті ж очі, ту ж усмішку, ту ж рішучість. Мами вже немає, але її слова, її любов залишилися назавжди, як невидима нитка, яка поєднує їх через роки. Кожен спогад про маму — це теплий промінь, який зігріває її у найтемніші дні. І вона усміхається, бо відчуває, що мама все ще поруч, що її любов назавжди залишилася з нею.
 

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~