№9

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~
 

 Дозволь мені розповісти тобі про старого чоловіка, що живе зовсім сам. Я знаю, це може здатися черговою сумною історією, але ти хоча б раз у житті відчував, що таке тиша? Тиша, яка не приносить спокою, тиша, яка відлунює в голові і залишає пустку? Якщо так, тоді ти зрозумієш.

 У нього немає нікого — це я можу сказати з упевненістю. Друзі давно пішли, дітей немає, і тепер його дім — мовчазне царство спогадів. Щоранку він прокидається, дивиться на порожню сторону ліжка, де колись лежала його дружина, і намагається пригадати, якого кольору були її очі. Парадокс у тому, що він пам’ятає всі деталі, навіть її улюблений аромат, але не може згадати, як виглядали ті очі, які він так любив.

 Ти можеш уявити, як це? Поступово втрачати найцінніше — навіть не речі чи предмети, а власні спогади. З часом вони перетворюються на розмиті картинки, що залишають тільки слід у серці, але без подробиць, без фарб. Він часто говорить сам із собою, намагаючись зібрати ці уламки пам’яті. Іноді він звертається до дружини, ніби вона просто відійшла в іншу кімнату, ніби ось-ось повернеться.

 Може здатися, що ця історія нічим не відрізняється від інших. Але дозволь мені показати, чому я її розповідаю тобі. Я хочу, щоб ти побачив його так, як бачу я. Побачив людину, яка зберігає в собі світлу тугу, що вміщує всі його роки, всі його втрачені миті. Це більше, ніж просто самотність. Це життя, яке минає повз, залишаючи тільки крихти. Я пишу, щоб ти міг відчути, як це — мати спогади, яких не можеш торкнутися.

 Знаєш, ми з тобою зараз тут, читаємо ці рядки, розуміємо, що колись ми теж будемо самотніми. Це болісна думка, але вона справжня. Ми можемо втратити тих, кого любимо, і залишитися з тишею, як залишився він. Але я сподіваюся, що, читаючи про нього, ти згадаєш про тих, хто важливий для тебе зараз. І коли-небудь ти будеш цінувати кожну секунду, бо колись ці секунди можуть стати єдиним, що залишиться.

 Я залишаю цього старого тут, серед сторінок. І ти залишиш його, перегорнувши далі. Але, можливо, щось залишиться з тобою, бо ця історія — не тільки про нього. Вона — про кожного з нас. Тому я й розповідаю тобі її, щоб ми могли разом подивитися на його самотність і зрозуміти, що ми всі пов’язані цією тонкою ниткою, цією необхідністю пам’ятати, любити і берегти, поки ще є час.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~