№2

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~
 

 Валентина щодня виходила на подвір’я, сідала на стару дерев'яну лавку біля воріт і чекала. Вона знала, що чекати, мабуть, марно, але серце не давало спокою. Під її вікном росли соняхи — такі ж яскраві й теплі, як усмішка її хлопця Андрія, який ще минулої весни обіцяв повернутися. Обіцяв посадити поруч ще квіти, зробити альтанку в саду, і залишитися з нею назавжди. А потім — лист: його забрали на фронт, куди він пішов добровольцем, щоб захищати їхній дім, їхнє майбутнє.

 Минали місяці, а Валентина все чекала. Вона знала, що Андрій любив це місце так само, як вона, і вірила, що він обов’язково повернеться, що вони ще будуть разом. Її дні проходили тихо: робота в саду, догляд за курми, обід з мамою, яка також сумувала і намагалася підтримати дочку. Часом уночі вона відчувала, як накочується самотність, мов хвиля, яка поглинає все навколо, залишаючи тільки пустку.

 Якось у дощову осінню ніч Валентина знову сиділа біля вікна і слухала, як краплі стукають по підвіконню. Їй пригадалося, як колись вони з Андрієм гуляли під дощем, як він притискав її до себе і казав, що разом вони подолають будь-які труднощі. Це було так давно, але вона пам’ятала кожну деталь — тепло його рук, запах мокрої землі, легкий смак дощової води на губах.

 Одного дня, коли вже почали падати перші сніжинки, Валентина вийшла на вулицю і помітила листоношу, який наближався до їхнього будинку. Серце її забилося швидше, хоча вона й не знала, чи готова почути новини. Листоноша мовчки передав їй конверт, і вона відчула, як холод металевого ґудзика на конверті обпік їй руку. Руки тремтіли, коли вона розривала конверт і читала написані рукою Андрія слова:

 "Моя кохана Валіє, ти навіть не уявляєш, як я сумую. Кожного дня я думаю про тебе, про наше подвір'я, про ті соняхи біля вікна, які ти так любиш. Можливо, колись я зможу повернутися і ми знову будемо разом. Бережи себе, будь ласка, а я буду берегти тебе в думках".

 Її сльози капали на папір, і вона, мов зачарована, перечитувала кожне слово знову і знову. Вона знала, що тепер її чекання не буде таким порожнім, бо ці слова залишилися з нею, стали частиною її душі.

 Того вечора вона сіла біля вікна, дивлячись на соняхи, які вже давно пов'яли, але в її серці залишилася надія, що він десь там, так само під зорями, дивиться в небо і мріє про той день, коли знову побачить її усмішку.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~