№5

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~
 

 Я стою тут вже понад шістдесят років. Мене зробили з добротного дуба, мої дверцята не скриплять, а полиці завжди міцні й готові вмістити всі речі, які тільки схоче покласти туди мій господар. Моя історія почалася в майстерні, але справжнє життя почалося, коли я потрапила до цієї маленької кімнати.

 Сюди мене привіз молодий хлопець із рум’янцем на щоках і очима, що сяяли мріями. Він витягав з мене сорочки і костюми, готуючись до своєї першої роботи. Пізніше я ховала його любовні листи, ніжно складені і заховані від сторонніх очей. Я була свідком його одруження, коли в моїх дверцятах відбивалася усмішка його нареченої, яка згодом стала господинею цього дому.

 Згодом полиці наповнилися дитячими речами — маленькими черевиками, ковдрочками, іграшками. Його донька росла на моїх очах, і щоранку я бачила, як він вибирав для неї найтепліші речі, коли зимовий холод пробирався до дому. Вона тягнулася до моїх ручок маленькими пальчиками, а він сміявся, піднімаючи її на руки.

 Час минав, і донька виросла, покинула цей дім, а я залишилася з ним. Тепер ми обоє стали трохи старшими. Я почала скрипіти, а він — повільніше рухатися. Його пальці вже не такі впевнені, коли він відкриває мої дверцята. Іноді він просто стоїть переді мною, мовчки дивлячись на полиці, і я відчуваю, що в його погляді багато чого змінилося.

 Одного дня він приніс до кімнати палицю — нову підтримку для своїх кроків. Я бачила, як важко йому підіймати руки, як втомлено він сідає на край ліжка. Його усмішка стала рідкою гостею на цьому обличчі. І ось зараз, коли осінні листя шелестять за вікном, він востаннє відкриває мене. Його тремтячі пальці перебирають старі фотографії, з яких на нього дивляться усміхнені очі дружини та доньки. Він обережно складає їх у маленьку коробочку.

 Після цього він зачиняє мене повільно, з якоюсь невимовною ніжністю. Його очі блищать, але не від радості. Останні промені осіннього сонця освітлюють його обличчя, і я відчуваю, як важко йому йти. Цього разу він не залишає мене навіки. Просто залишає на якийсь час.

 Зараз у кімнаті порожньо. Немає ні його кроків, ні його голосу. Я стою тут, мовчазна й старезна, серед речей, які він залишив. Чекаю, як чекала завжди, хоч розумію, що вже не дочекаюся. Я була з ним до кінця, свідком його життя, радості і самотності. Але тепер він пішов туди, де йому більше не потрібні ні палиця, ні шафа, ні навіть спогади.

 Залишилися тільки я — і тиша.

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~