Пил віків

О, пил віків. Що пам'ятаєш ти? Які буйні коні здіймали тебе в стовп у скаженій скачці за своєю долею чи за погибеллю. Лягти б тобі та відпочити. Так тільки-но ляжеш ти, як знайдуться ті, кому неспокійно, кому кохання очі закрило на всі тяготи тлінного світу. Як ось ці двоє, парубок й дівчина, котрих несе кінь вороний у скаженім галопі. Куди ж ви скачете юні душі, а точніше від кого? Чи вас чекає щастя просторе, чи бездонне горе.

         Вороний заскок на високий пагорб де його зупинив чорнявий парубчина на ім'я Зорян. Він зіскок з вороного, бережно зняв із сідла дівчину, ненаглядну кохану на ім'я Ласкраса. Знявши з вороного скриньку та пожитки, серед яких всілякі мішечки та простирадла згорнуті тюком, парубок пустив коника  пастися.

- Сідай моя мила спочити, - сказав Зорян, простеливши коханій м'яку ряднину.

         Дівчина сіла не зводячи з хлопця переляканого погляду. Парубок, заходився розводити багаття, та завбачивши переживання юної пташки облишив поратися. Сів біля дівки, ніжно обняв і прошепотів: 

- Не бійся люба. Все буде добре.

- А якщо твій татко нас знайде?

- Не знайде, - відповів Зорян.

- Чом ти так впевнений…

         О, дурка-юнка, ще б йому сумніватися.

         Пан Єгрош, батько Зоряна славився успішним купцем. Грошей мав не злічити, земель не переходити. Воно ж як у людей то густо то пусто, та в Єгроша пусто не бувало. Хитрий лис мав до багатства хист. Подейкували, що водиться пан із самим Мамоном, царем багатств. Так казали одні, а була й інша легенда. Правда чи кривда та люди балакали, що Єгрош, звався раніше Єгорб, бо такий вже був бідний, що від тільки горб нажив від роботи.

- Як же він розбагатів, - питали молоді у старців, а ті, пихнувши клуби диму із люльки, казали таке.

- Є в нього колечко, що зветься «Чорне серце». І чує колечко де гроші лежать чи скарби, аби вигода. От тоді воно із чорного стає золотим. Ось чом Єгрош не пропан, а багатий пан. Бо колечко чує вигоду і дає йому знати.

         Голінна до чужого добра на дурику, молодь в надії роздобути колечко, питала де ж його було взято. От дурні надіються, що в житті все просто до зросту.

- За все треба платити.

- Із паном теж само?

- А, як же. – сміялися старці. Заплатять усі тільки не Єгрош.

         Аби розговорити старців, молодь пригощала дідків медовухою і ті, захмелів, чесали язиками по розвішеним вухам.

- Пішов, тоді ще Єгорб, у ліс по гриби і зустрів там дівку, що гірко плакала сидячи на пеньку.

         Старці, аби роздразнити інтерес до розповіді замовкали, щоб набити тютюном люльку і запаливши, пихкали і крізь туман сизого диму продовжували балакати бувальщину.

         Дівчина, яку звали Талана, плакала бо над нею знущався злий господар.

- А хто ж твій господар? – спитав Єгорб у дівчини.

- Злий відьмун-чакалун.

         Парубчина злякався, бо змалку боявся нечистої сили. Та, глянувши на дівку, що дивилася на нього, як на визволителя, пообіцяв їй розібратися зі злим дідуганом. Дівчина засяяла посмішкою і, на радощах, зробила парубку цьом-цьом у щічку. Єгорб розправив п’ятірню і поліз до дівочих грудей.

- Е, ні, - сказала дівчина, і поцілував парубка в губи, після чого снігом лягла на піч парубочого хочу. 

         Коли піч охолола дівча одягнулось і побігло соромлячись сміхом від щастя.    

- А нічогенько так сходив по грибочки, - мовив собі Єгорб і потягнувся рукою до штанців у які заліз вуж втікаючи від їжака.

         Єгорб закричав «Бу!!!» після літери «Я», бо їжачок таки наздогнав вужика.

         Піч не раз до кросна нагрівалась і дошипілась.

- Ти станеш татком, - прошепотіла дівчина.

- Яй-яй-яй, - взявся за голову Єгорб. – І що ж мені робити?

- Не тобі, а нам, - мовила дівка. – Це тобі раз, і на тобі два, - я все продумала.

         Єгорб ледь не впав почувши продумане.

- Вбити відьмуна! – перелякано вигукнув парубок. -  Він же заговорений всякими марами-чарами.

- А ми його розчаклуємо, - спокійно сказала дівка.

- Гля, вона ще й сміється, - дратівливо сказав парубок.

- Всю його силу, - говорила дівчина, -  тримає колечко «Чорне серце».

         Талана вложила кіл із осики парубку в руки.

- І,  на на-на він мені?

- Щоб встромити у серце відьмуну.

         Відьман, возився із чар-зіллям біля казанку, що пускав різнокольорові бульби, наповнюючи кімнату жовтим паром. Талана, скрипнула дверми, відьмун повернувся, сердито зиркнув на пустий кошик.

- Ах ти ж дурепа! – заволав чаклун.

         Дівчина пустила сльозу, та нечисть на таке не візьмеш.

         Відьмун взяв дубця і ганявся за дівкою по всій хаті, а коли впіймав, накрутив на руку косу і поволік Талану до темного льоху.