Розділ 17. Повернення до Криму

Місяць в Україні минув швидко — пари, нові друзі, прогулянки Києвом і щоденні повідомлення від Саміра. Але тепер настав час повернення. Айша сиділа у літаку й дивилася у вікно. Вона відчувала легке хвилювання: попереду було не просто повернення додому, а новий етап її життя.

У Криму Самір чекав на неї вже в аеропорту. Його очі сяяли, коли він побачив її. Він узяв її валізу й, не соромлячись людей, міцно обійняв.
— Нарешті ти вдома, — прошепотів він.

Дорогою вони говорили без упину — про навчання, про її нові враження, про його маленький бізнес, що вже почав набирати обертів. Але головне Самір поки тримав у таємниці: він знав, що батьки приготували сюрприз.

Коли вони приїхали до будинку, Айшу зустріла вся родина. Її тепло обійняла мати Саміра, а батько лише серйозно кивнув, але в його очах було видно щиру прихильність.
— Ласкаво просимо додому, доню, — сказала мати.

Айша розгубилася, почувши ці слова. Вона відчула, що в цій родині для неї вже відведено особливе місце.

— Ми маємо для тебе одну новину, — додав батько. — Але про це трохи пізніше. Спершу відпочинь після дороги.

Айша здивовано подивилася на Саміра, але він лише загадково усміхнувся.

Айша відчувала, як у грудях щось стискає. Теплі обійми, слова "доню" від матері Саміра, поважний погляд його батька — усе це було занадто різко й несподівано. Вона не звикла, щоб до неї ставилися так серйозно, немов рішення вже прийняте за неї.

Вона зблідла й опустила очі, ховаючи сльози.

— Я… я хочу додому… Відвези мене, будь ласка, — прошепотіла вона тремтячим голосом, майже на межі плачу.

У кімнаті запала тиша. Батьки Саміра перезирнулися, а він відразу підійшов ближче, узяв її за руку.
— Айшо, не бійся… Я з тобою. Ніхто не змусить тебе робити те, чого ти не хочеш, — 

тихо сказав він.

Він відвів її на вулицю, щоб вона могла вдихнути свіжого повітря. Дівчина витерла сльози, намагаючись зібратися.
— Пробач… Я просто розгубилася, — нарешті видихнула вона. — Усе так швидко…

Самір обійняв її за плечі.
— Я розумію. Ми поїдемо до твого дому. А завтра, якщо захочеш, повернемося. Тільки знай: для моїх батьків ти вже рідна. Вони бачать, наскільки ти важлива для мене.

Айша кивнула, і сльози на її щоках змішалися з полегшенням.

Він посадив її в машину й відвіз додому. Дорогою вони мовчали, але руки їхні були міцно переплетені — як обіцянка, що вони разом подолають усе.

Айша ледве ступила на рідну землю, коли біля воріт уже чекали її батьки. Вони сяяли від радості, але поруч із ними стояв Амір — не сам, а з дівчиною.
Вона була гарна, впевнена в собі, і в очах світилася гордість.

— Це Амалія, — промовив Амір, трохи ніяково, але з прихованим викликом у голосі. — Моя наречена.

Айша відчула, як земля пішла з-під ніг. Її пальці мимоволі стиснули руку Саміра, але за мить вона вирвалася й обняла батьків, щоб сховати сльози.

Самір спостерігав за всім із холодною гідністю. Він бачив, як Айша тремтить, але не міг втрутитися. Його серце стискалося від безсилля.
— Ти сильна, — тихо прошепотів він їй, нахилившись. — Я поруч, навіть якщо доведеться відступити.

Айша кивнула, хоча в грудях усе горіло.

Батько й мати намагалися зробити вигляд, що все спокійно, але напруга відчувалася навіть у повітрі. Амалія чемно усміхалася, наче вже відчувала себе частиною цієї сім’ї.

Самір, не витримавши, сказав коротко:
— Я відвезуся додому.

Айша глянула на нього з подякою, та не змогла вимовити жодного слова. Він розвернувся й пішов, залишивши за собою відчуття порожнечі.

Коли двері зачинилися за ним, Айша більше не стрималась — заплакала прямо в обіймах мами.

— Доню, тримайся, — тихо прошепотіла мати. — Доля має свої плани, але й ти маєш своє серце.

А Амір лише міцніше обійняв Амалію, немов навмисно показуючи: “Подивись, я теж зробив свій вибір.”

Айша сиділа у своїй кімнаті, обійнявши подушку, й нарешті змогла видихнути. Сльози ще блищали на її щоках, але тепер вона вже не ховалася від батьків.

— Мамо, тату, я… я поки не хочу нікуди їхати, — прошепотіла вона, наче боялася злякати власні слова. — Мені тільки сімнадцять. Я хочу бути тут, з вами.

Арам підійшов ближче, сів поруч і поклав руку їй на плече. Його голос був спокійний, але серйозний:
— Доню, ми поважаємо твоє рішення. Добре. Але тільки до твого дня народження. Ти повинна дорослішати, робити вибір сама.

Айша кивнула, стискаючи подушку ще сильніше. Вона відчула полегшення — хоч трохи часу є. Але в душі залишався хаос: Самір, Амір, Амалія… усе перемішалося, і вона не знала, як з цим жити.

— Дякую, тату, — прошепотіла вона й поклала голову йому на плече.

Арам обійняв доньку, думаючи про те, що її серце ще зовсім юне, але вже опинилося у вирі дорослих рішень.

У своїй кімнаті Самір сидів біля вікна, тримаючи телефон у руках. Він кілька разів перечитав повідомлення від Айші:

«Я залишуся вдома… принаймні до мого дня народження.»

радів, що вона поруч, а з іншого — розумів: часу обмаль.

Самір замислено провів пальцями по столу, ніби креслив у повітрі план.
— До її дня народження… — пробурмотів він. — Я повинен зробити щось особливе. Щоб вона зрозуміла, що мої наміри справжні.

У кімнату зайшов його молодший брат, Ідріс, з хитрою усмішкою:
— Чого ти так задумався, акі? Знову про Айшу?

Самір глянув на нього серйозно, але куточки губ не втримали посмішку.
— Так. Ідрісе, я хочу підготувати сюрприз. Не просто подарунок — щось більше.

— Весілля? — жартома кинув брат.

— Поки що ні, — відказав Самір, хоча думка промайнула блискавкою. — Але я хочу, щоб у свій день вона відчула: я її вибір, я той, хто буде поруч завжди.

Ідріс сів навпроти, зацікавлено дивлячись на брата:
— Добре. А який у тебе план?

Самір знизав плечима, його очі загорілися рішучістю:
— Я почну з малого. Квіти, які вона любить… потім щось, що матиме для нас символічне значення. І, можливо, я відкрию їй свій секретний проект — мій перший власний бізнес. Хочу, щоб вона бачила: я не лише син мільйонерів, а чоловік, який здатний будувати своє майбутнє.