Розділ 14. Важкі слова

Повернувшись з офісу, Арам довго мовчав. Він сидів у кабінеті, дивився у вікно на вечірнє місто і згадував той вечір, коли Самір стояв у їхньому домі з оберемком троянд.

— "Це не жарт, я хочу бути з вашою донькою…", — тоді сказав він, і навіть Амір здивувався його сміливості.

Але в пам’яті Арама ця сцена тепер виглядала інакше.
— Слова… гарні слова, — пробурмотів він сам до себе. — Але тоді він був хлопчиком, який кидає виклик. Тепер я хочу почути чоловіка.

В цей час до кабінету заглянув Амір.
— Батьку, про що ви думаєте?

Арам подивився на сина довгим, важким поглядом.
— Про нього. Про Саміра. Він приходив до нас, пам’ятаєш? І ти чув, що він казав. Тоді я не повірив… і досі не вірю.

— Ви думаєте, він не витримає? — обережно спитав Амір.

— Не знаю, — відповів Арман. — Але якщо він справді хоче твою сестру — він має прийти ще раз. Без троянд, без гарних жестів. Лише зі своїми словами. Бо тільки тоді я побачу, ким він є насправді.

Амір мовчки кивнув. У його очах блиснув сумнів — але й цікавість. Він теж хотів знати, наскільки далеко готовий зайти Самір.

Айша сиділа на підвіконні своєї кімнати, крутячи в руках конверт із офіційною печаткою. Серце билося швидко, ніби вона знову вийшла на сцену перед сотнями глядачів. Вона вже кілька днів тримала цю новину при собі, боячись сказати Араму, та сьогодні настав момент.

— Айшо, ти чомусь така задумлива, — тихо промовив Арам, заходячи в кімнату. Він помітив, як вона ховає листа за спину. — Що ти від мене приховуєш?

Вона глибоко вдихнула й простягнула йому конверт.

— Я виграла конкурс… Мені відповіли з України. Всього на місяць, програма для студентів. Там буде навчання, майстер-класи, практика. Це шанс, Араме.

Він повільно взяв папери, пробіг очима рядки. На його обличчі спершу з’явився подив, потім легка напруга.

— Україна… Тобто ти поїдеш так далеко від мене? — в голосі відчувався біль, який він намагався приховати під серйозною маскою.

Айша підійшла ближче, взяла його за руку.
— Це ненадовго. Лише місяць. Я обіцяю, що повернуся… ще сильнішою. Я хочу вчитися, розвиватися. Ти ж сам завжди казав, що я маю йти вперед, не зупинятися.

Арам опустив погляд, борючись із собою. Він пам’ятав свої слова, але зараз йому здавалося, що світ забирає її від нього.
— Я не проти твого розвитку, — нарешті сказав він, трохи хрипким голосом. — Але я мушу знати, що ти повернешся до мене.

Вона ніжно торкнулася його обличчя.
— Я повернуся. Бо мій дім — тут. Ти.

Їхня розмова затягнулася допізна. Врешті-решт Арам прийняв рішення: він підтримає її, навіть якщо йому буде боляче. Адже справжнє кохання — це не тільки пристрасні обійми, а й уміння відпустити, довіритися.

Наступного ранку Айша збирала документи для поїздки. Арам допомагав, хоча в його жестах відчувалася стримана ревність і тривога. Він не показував цього прямо, але всередині нього вже горіла думка: “Я мушу бути достатньо сильним, щоб навіть відстань не змогла нас розділити.”

Він згадав розмову з батьком Саміра. Тоді йому кинули виклик, перевіряли його рішучість. Тепер життя перевіряло знову — через Айшу.

Айша, дивлячись на нього, розуміла: цей місяць стане випробуванням для обох. Але якщо вони витримають — їхнє кохання стане ще міцнішим.

Айша лежала в гуртожитку в Україні, тримаючи телефон у руках. Вікно було відкрите, свіже повітря вечора змішувалося з міським шумом. Вона мала бути зосередженою на навчанні, але думки знову й знову тягнулися до Саміра.

— Як ти там? — висвітилося повідомлення від нього.

Її серце відразу прискорило хід. Вона усміхнулася й відповіла:
— Вчуся, стараюся. Але без тебе не так. Київ гарний, але тут бракує твого голосу.

Самір прочитав майже миттєво.
— Я рахую дні. І знаєш, Айшо… я вже прийняв рішення. Коли ти повернешся, я зроблю те, що давно хочу. Я прийду не один — з батьками. Щоб усі знали: ти моя єдина.

Її пальці завмерли над клавіатурою. Очі наповнилися теплом і сльозами водночас.
— Ти справді серйозно?

— Я ще ніколи не був таким серйозним, — написав він. — Готуйся, кохана. Бо я хочу засвітити нас, офіційно. Ти — моя доля.

Айша закрила очі, пригортаючи телефон до грудей. Її чекала велика подія після повернення, та вже зараз вона відчувала, що життя змінюється назавжди.

Через кілька днів, коли навчання трохи стихло, Айша отримала несподіваний дзвінок.
— Алло? — вона підняла слухавку.
— Це я, — голос Саміра був тихим, але впевненим. — Вийди назовні.

Вона вибігла з будівлі, і там, серед вечірнього міста, він стояв. Самір. Її Самір. Він прилетів, не витримав відстані.

Айша кинулася до нього, і він обійняв її так міцно, ніби хотів стерти всі кілометри, що їх розділяли.
— Я сказав собі: навіть якщо всього кілька днів, я маю бути з тобою, — прошепотів він у її волосся. — Бо я не можу чекати, щоб бачити тебе тільки в повідомленнях.

Вони гуляли нічним Києвом, тримаючись за руки, сміючись, мов діти, і говорили про майбутнє. Самір не відкрив усіх планів, але Айша відчувала: після цього візиту їхнє кохання стало ще міцнішим.

Вона знала — скоро він справді прийде з батьками. І тоді вже не буде жодних сумнівів.

Самір тримав у руках величезний букет білих троянд і ніжно простягнув його Айші прямо біля входу до університету. Айша зніяковіла, щоки запалали, адже навколо стояли її одногрупники, які одразу почали перешіптуватися.

— Ого, ти бачила? — прошепотіла одна дівчина. — Це ж цілий сад, а не букет.
— Ага, мабуть, багатій, інакше звідки стільки квітів? — додав хтось, ледве приховуючи заздрість.

Хлопці переглядалися між собою, а дівчата не відривали очей від Саміра, який стояв упевнено й дивився тільки на Айшу.

— Та що ви, — хмикнула одна з одногрупниць, намагаючись приховати власну ревність. — Айша ж із Криму… може, то її наречений. По очах видно.

Айша відчула, як серце стукає ще швидше. Їй хотілося провалитися під землю, але водночас — гордість переповнювала її. Вона відчувала себе особливою.