Розділ 13. Ранок після таємниці

Ранок прокрався в дім тихо, крізь напівпрозорі фіранки вже лилося сонячне світло. Айша вийшла на кухню першою — її очі ще трішки червоніли від безсонної ночі. Вона не могла забути те, що прочитала у телефоні Саміра, коли він мирно спав у гостьовій кімнаті.

Там було стільки відвертих слів… переписка з братом, його думки про неї…
Тепер вона дивилася на нього зовсім інакше. В її серці було і тепло, і страх.

За кілька хвилин у кімнату зайшов Самір, трохи розкуйовджений після сну, але з тією ж теплою усмішкою. Він привітався з усіма, ніби нічого не сталося.

Айша поглянула на нього крадькома, і її щоки знову налилися рум’янцем. Вона ловила кожен його рух, але не сміла показати, що знає більше, ніж він думає.

— Сідай, синку, — сказала мама, ставлячи на стіл свіжий хліб і чай. — Сьогодні сніданок особливий, у нас гість.

Тільки-но вони встигли розпочати трапезу, як задзвонив телефон Арама. Батько підняв слухавку, і його обличчя змінилося — він став серйозним.

— Алло? Так, слухаю. …Ах, це ви? — він на мить глянув на Саміра, і в повітрі повисла тиша. — Так, я розумію. Можемо зустрітися в офісі. Сьогодні після обіду.

Айша завмерла. Вона одразу зрозуміла: це дзвонив батько Саміра.

— Що трапилося, тату? — обережно запитав Амір.

Арам повільно поклав телефон на стіл:
— Схоже, нам час обговорити дещо важливе. Його батько хоче зустрітися.

Самір трохи розгубився, але швидко зібрався і тихо сказав:
— Це нормально. Він хоче, щоб ви знали мене не лише як хлопця Айші, а й як чоловіка, який здатний відповідати за свої слова.

Айша опустила очі. Вона розуміла: після сьогоднішнього дня їхні стосунки вже ніколи не будуть просто «таємницею».

Після сніданку дім огорнула тривожна тиша. Кожен думав про дзвінок, який щойно пролунав. Айша тихо пішла у свою кімнату, а Самір залишився на кухні з її батьками. Він поводився спокійно, але його серце билося так швидко, що він ледве стримував хвилювання.

Тим часом у розкішному кабінеті батька Саміра пролунав ще один дзвінок. На екрані висвітлилося ім’я: Арам.

— Ассаляму алейкум, брате, — спокійно промовив тато Саміра, чоловік із глибоким голосом і впевненим тоном. — Я хотів сам подзвонити, але ти випередив мене.

— Ва алейкум ассалям, — відповів Арам, стримуючи емоції. — Нам треба поговорити серйозно. Наші діти… вони перетнули межу.

— Я розумію, — кивнув батько Саміра, поглядаючи у вікно на місто. — Але жодна межа не страшна, якщо серце щире. Я знаю свого сина — він не грається з почуттями.

Арам затиснув слухавку міцніше.
— У мене донька, за яку я відповідаю. І я не дозволю, щоб її серце зламали.

— І я не дозволю, — твердо відповів батько Саміра. — Тому пропоную зустрітися. Без зайвих свідків, лише ми з тобою. Обговоримо все спокійно.

Пауза повисла в повітрі. Потім Арам промовив:
— Добре. Я приїду в офіс після обіду.

— Чудово, — промовив співрозмовник. — Там ми й вирішимо всі питання. І не тільки про дітей, але й про наші справи. Бо, здається, доля звела наші сім’ї не лише через молодь.

Дзвінок обірвався.

Арам важко видихнув і подивився у бік Саміра, який тихо сидів у вітальні.
— Ну що ж, хлопче… сьогодні побачимо, чи зможеш ти і твоя сім’я підтвердити слова ділом.

Айша підслухала ці слова з коридору, і її серце здригнулося. Вона розуміла:

попереду день, який може змінити все її життя.

Обід. Великі скляні двері офісу відчинилися, і Арам, у строгому темному костюмі, увійшов упевненим кроком. Його обличчя було холодним і серйозним. Високі стіни, картини сучасних художників, запах кави й тютюну — все нагадувало про вагу місця, куди він прийшов.

У кабінеті за величезним столом сидів батько Саміра — Салман. Його погляд був спокійний, але водночас важкий, як у людини, яка звикла керувати долями.

— Ассаляму алейкум, брате, — першим промовив Салман, підводячись і простягаючи руку.

— Ва алейкум ассалям, — коротко відповів Арам, потискаючи руку. Його хватка була міцною, наче він хотів одразу показати: слабкості не буде.

Вони сіли. Мовчання затягнулося. Лише звук годинника на стіні відмірював секунди.

— Я не люблю ходити колами, — нарешті заговорив Арам. — Я прийшов не заради бізнесу. Я прийшов заради своєї доньки. Айша для мене — честь моєї сім’ї. І я не дозволю, щоб якийсь хлопець зламав їй життя.

Салман нахилився вперед, поклавши руки на стіл.

— Ти думаєш, я дозволю своєму синові жартувати з твоєю донькою? — його голос був твердим, без жодної нотки сумніву. — Самір — мій син. Я знаю його серце. Він серйозний у своїх намірах.

— Слова — це лише слова, — жорстко відповів Арам. — Я хочу бачити діла. Чи готовий він узяти відповідальність? Чи готовий він довести, що не просто юнак,який залицяється?

— Він доведе, — спокійно сказав Салман. — Але і ти, брате, маєш зрозуміти: наші діти вже зробили свій вибір. І нам лишається або піти проти них, або спробувати прийняти.

Арам стиснув щелепи. Його серце розривалося між батьківською любов’ю і гордістю.
— Якщо Самір хоче мою доньку — хай прийде сам. Не троянди, не солодкі слова, а він сам. І хай скаже мені прямо в очі.

Салман ледь посміхнувся.
— Ти отримаєш це, брате. Бо мій син не боїться дивитися чоловікові в очі.

Вони замовкли. Атмосфера була така напружена, що здавалось, навіть повітря стало важчим.

Арам підвівся.
— Добре. Я чекатиму. І якщо він хоча б на мить зламає її серце — пам’ятай, я цього не прощу.

Салман теж піднявся. Їхній потиск рук був не рукостисканням, а битвою характерів.

Так закінчилася їхня перша відверта розмова — холодна, але необхідна. Попереду було ще більше випробувань.