Розділ 10. Дзвінок

У домі Насті панувала тиша, коли пролунав дзвінок телефону. Її тато, Михайло, підняв слухавку й спочатку говорив спокійно, але з кожною хвилиною його голос ставав різкішим. Настя стояла в коридорі й не могла зрозуміти, що відбувається, аж доки не почула слова:

— Як ви смієте таке казати про мою доньку?! — татові очі блиснули обуренням. — Звинувачувати Настю без доказів?

Мама Насті, Оксана, нервово поправляла сережку, що завжди робила, коли хвилювалася.

— Що сталося? — шепотом запитала вона.

Михайло закрив слухавку й важко зітхнув.

— Це був Амар, батько Аміра, — пояснив він. — Каже, Настя зрадила його сина з якимось Владом. І що весілля не буде.

Серце Насті обірвалося. Вона відчула, як земля вислизає з-під ніг.

— Що? — ледве видушила вона. — Він… Він так сказав?

— Доню, — мати кинулася до неї, — ми знаємо, що це неправда. Але ти маєш бути сильною. Хтось поширює чутки, і тепер вони руйнують усе.

Настя притиснула руки до грудей. Перед очима постала сцена: Амір, його погляд, його руки, які ще нещодавно тримали її так міцно… І тепер — ось це.

— Це кінець? — прошепотіла вона.

— Ні, — батько поставив руки на плечі доньки, дивлячись прямо у вічі. — Якщо ти ні в чому не винна — ми будемо боротися за твоє ім’я.

Але Настя вже знала: попереду — не просто боротьба за ім’я. Попереду — боротьба за любов, яку намагаються знищити.

У кімнаті Насті панувала тиша, лише світло від екрана ноутбука заливало стіл. Вона відкрила теку з фотографіями — наче сама доля підштовхнула її це зробити. І раптом побачила кадр, який стискав серце:

вона й Влад, на вечірці кілька місяців тому. Він нахилився до неї, щось казав на вухо, а з боку це виглядало так, наче він обіймає її.

Настя відчула, як у горлі піднімається клубок.

— Ось… ось чому Амір міг повірити, — прошепотіла вона. — Це фото.

Їй здавалося, що світ перевернувся. Вона згадала той вечір: Влад тоді просто жартував, розповідав якусь дурницю, і вона сміялася. Але на фото — зовсім інша історія.

Сльози навернулися на очі.

— Невже… все зруйнується через одну картинку?

Вона схопила телефон, але зупинилася. Писати Амірові зараз — означало показати свою паніку. Але мовчати теж було нестерпно.

Її серце розривалося між двома страхами: що він їй більше не повірить… і що ця любов так і залишиться нерозказаною правдою.

Амір сидів у своїй кімнаті, наче у в’язниці. Лампа кидала тьмяне світло, а думки билися одна об одну, не даючи спокою.

«Настя… невже вона справді могла так вчинити?»

Він бачив перед очима обличчя батька, його розгнівані слова, дзвінок до її сім’ї. І водночас — теплу усмішку Насті, коли вона приносила йому чай у бібліотеці, їхні прогулянки, тремтіння її руки в його долоні.

Амір відчував, як усередині щось рветься навпіл.

— Якщо це правда… я не пробачу, — прошепотів він. — Але якщо це неправда? Якщо я відпущу її і втрачу назавжди?

Він підвівся й почав ходити по кімнаті, стискаючи кулаки.

«Може, треба самому з нею поговорити? Але тато не дозволить. Тато вже вирішив…»

Його серце билося швидше. У голові знов і знов звучала фраза:

«Я не вірю, що вона могла мене зрадити. Не вірю… але й доказів у мене нема».

Амір зупинився біля вікна. За склом мерехтіли нічні вогні міста, але йому вони здавалися далекими й холодними.

— Настю… дай мені хоч якийсь знак, що все це брехня, — тихо промовив він, і в його голосі вперше відчувалася не суворість, а відчай.

Вечеря починалася спокійно. Айша поставила на стіл суп, мама Фатіма налила чай, тато Амар гортів новини на пульті.

— Подивимось, що там у світі, — буркнув він і натиснув кнопку.

На екрані з’явилися кадри вечірки. Музика, сміх, миготіння камер. І раптом — знайоме обличчя.

— Настя… — вирвалося в Аміра.

Всі в будинку завмерли.

Камера зловила момент: Влад обіймав Настю й цілував у щоку, а журналіст тицяв їй мікрофон.

— У вас є наречений? — пролунало в ефірі.

Настя, збентежена й усміхнена, відповіла:
— Ні, немає…

А Влад нахилився ближче й додав:
— Бо той, хто називає себе її нареченим, — ніхто. Він не може її захистити. Амір… ти долбайоб.

У кімнаті запанувала тиша, така важка, що навіть стукіт ложки об тарілку здавався вибухом.

Амар ударив кулаком по столу:
— Ти бачиш? Ось твоя «Наречена»! Сором на нашу сім’ю!

Айша закрила обличчя руками. Фатіма шепотіла молитви.

А Амір сидів блідий, наче кам’яний. Його серце билося так голосно, що здавалося — почує вся кімната.

«Це кінець? Чи вона скаже правду?..»

В його очах боролися гнів, біль і безмежне кохання.