Розділ 9. Фото, що все змінило

Кілька днів після тієї ночі Айша жила ніби у двох світах: удома вона мовчала й намагалася не привертати до себе зайвої уваги, а потай — зустрічалася з Саміром, вперше дозволяючи собі відчути справжнє кохання.

Та секрети ніколи не залишаються таємницями надовго.

Одного вечора Амір сидів у кав’ярні з друзями. Один із них, перегортаючи стрічку в соцмережах, раптом засміявся:

— Гей, Амір, дивися. Здається, це твоя сестра?

На екрані — фото. Зроблене кимось у парку. Айша й Самір стояли поруч, не торкалися, але їхні погляди говорили більше, ніж будь-які обійми. І в руці Саміра — знайома пляшка коли. Символ, про який вони думали, що знають лише вдвох.

— Що за… — Амір вирвав телефон. Його очі налилися гнівом.

Друзі перезирнулися, хтось тихо кинув:

— Ми ж попереджали, що з цим хлопцем щось не так…

Амір не чув. Він бачив лише обличчя сестри й того, кого тепер ненавидів.

Тієї ночі він довго ходив по кімнаті, не знаходячи собі місця. У голові звучали слова: вона обманює тата. Вона обманює нас усіх.

І вперше за всі місяці він вирішив: мовчати більше не можна.

Вечір тягнувся звичним ритмом: кав’ярня майже спорожніла, світло ліхтарів відбивалося у вікнах, а Настя поспіхом закривала ноутбук, перевіряючи, чи все встигла доробити. Вона навіть не помітила, як за столиком неподалік сидів Амір зі своїми друзями.

Йому взагалі не властиво було заглядати в чужі екрани, але цього разу погляд мимохіть впав на відкриту вкладку в Насті. Це було фото. Чітке, кольорове, свіже. На ньому — Настя у святковій сукні, усміхнена, але не сама. Поруч — Владик, притулившись плечем, і тримав її за талію так природно, ніби завжди мав на це право.

Амір завмер. Усередині все ніби перекрутилося. Його друзі обговорювали щось голосно, але слова долітали як крізь туман. Він не чув. Він бачив тільки це фото, яке Настя навіть не встигла згорнути.

— Амір? — покликав друг, торкнувшись його плеча. — Ти що, замислився?

— Ні, все нормально, — вирвалось різкіше, ніж він хотів.

Але нормально не було. Нічого нормального в тому, що він відчував зараз: і злість, і біль, і дивне відчуття зради. Він так довіряв Насті, так щиро вірив у те, що між ними — щось більше, ніж просто знайомство. А вона… приховувала.

Коли Настя нарешті підняла очі й зустріла його погляд, вона на мить розгубилася. Амір зрозумів, що вона теж усе зрозуміла: він бачив.

— Амір… — почала вона тихо, але слова ніби застрягли в горлі.

— Не треба, Настю, — перебив він, підвівшись. Його голос був рівний, майже холодний, але очі палали. — Я все вже зрозумів.

Він пішов, навіть не давши їй пояснити.

Настя лишилася стояти біля столика з опущеними руками, ніби весь світ у цей момент перевернувся. Фото все ще блимало на екрані ноутбука, мовби глузуючи з неї.

Амір повернувся додому пізно, намагаючись не показати, що зсередини його розриває. Але батько чекав у вітальні. Він завжди бачив сина наскрізь.

— Ну що, Аміре, — почав він, наливаючи чай у тонкі склянки, — коли підемо сватати Настю? Я бачу, як ти світишся, коли говориш про неї. Не час зволікати.

Ці слова різонули Амірові серце. Він стиснув кулаки. На мить уявив Настю в білій сукні… а потім згадав фото. Владикову руку на її талії. Її усмішку, яка здавалася щирою, але вже не для нього.

— Весілля не буде, тату, — вирвалося з гіркою твердістю. — Вона… вона зрадила мені. З якимось Владом.

Батько підняв голову різко, в очах блиснула іскра гніву.

— Що ти сказав? — його голос став крижаним. — Ти певен у цьому?

— Я сам бачив, — Амір відвернувся, щоб приховати біль. — Фото. Вона навіть не намагалася приховати.

Тиша повисла важка, мов камінь. Потім батько різко схопив телефон.

— Це ганьба! — гримнув він. — Я сам зараз подзвоню її батькам! Хай пояснюють, чим виховали свою доньку!

Амір здригнувся.

— Тату, не треба… — він хотів зупинити, але було пізно. Батько вже набрав номер.

— Алло? Добрий вечір, — його голос звучав сухо й гостро. — Це батько Аміра. Ви знаєте, що ваша донька робить? Вона зрадила моєму синові з якимось Владом! Ви виховали брехунку!

На тому кінці дроту запала мовчанка. Амір почув лиш приглушене:

— Що?.. Це… неможливо…

Але батько вже не збирався слухати. Він кинув слухавку на стіл.

— Забудь про неї, Аміре. Тобі потрібна дівчина з честю, а не та, що топче твоє серце, — різко сказав він.

Амір сів, прикрив обличчя руками. Усередині все кричало: він кохав Настю. Але тепер, після батькових слів і власних очей, він відчував тільки порожнечу.

Айша стояла біля дверей і чула все — і слова батька, і гіркий голос брата. Її серце стискалося від болю: вона знала, як сильно Амір любив Настю. Коли батько нарешті пішов у свій кабінет, залишивши тишу після грози, вона зібралася з духом і зайшла.

У руках вона тримала маленький торт, прикрашений кремовими візерунками.

— Амір… — її голос був тихим, але теплим. — Я чула. Вибач, що підслухала.

Він сидів, похнюпившись, і навіть не намагався приховати червоні очі.

— Все добре, сестро, — зітхнув він глухо. — Нічого вже не змінити.

Айша сіла поруч, поклала торт на стіл і несміливо посміхнулася:

— Кажуть, солодке піднімає настрій. Я сама його спекла. Думала… ми підемо до неї разом. Хотіла, щоб ви знову помирилися.

Він подивився на неї здивовано. Його погляд був сповнений болю, але в глибині очей з’явилася м’яка іскра.

— Ти ще віриш у неї, так? — прошепотів він.

Айша ледь знизала плечима.