Розділ 8. Тиха зустріч

Було пізно, коли Айша вийшла з дому — ніби просто прогулятися, щоб очистити думки. Вона йшла вузькими вуличками, ховаючи обличчя під хусткою, аби ніхто не впізнав її.

Вона навіть не знала, чому ноги самі привели її туди, де колись вони з Саміром стояли разом. Маленький парк за мечеттю, де майже завжди було тихо.

— Айшо, — пролунало позаду.

Вона здригнулася, обернулася — і побачила його. Він стояв, тримаючи в руках знайому пляшку коли, ніби це був їхній пароль, їхній маленький символ.

— Ти… тут? — її голос тремтів.

— Я приходив щовечора. Сподівався, що ти прийдеш, — тихо відповів він.

Вона мовчала, не знаючи, що сказати. Сльози знову підступили до очей, та цього разу — від тепла, а не від болю.

Самір зробив крок ближче, його голос був глибокий, чесний:

— Айшо… я більше не можу ховати це. Я тебе кохаю. З першої зустрічі, з того моменту, коли ти сказала «доброго вечора».

Вона опустила погляд, її руки тремтіли. У грудях боролися страх і щастя.

— Ти не розумієш… — прошепотіла вона. — Якщо тато дізнається, якщо Амір…

— Я розумію, — перебив він м’яко. — Але я не зможу відпустити тебе. Навіть якщо доведеться боротися з усім світом.

Він простягнув їй руку. І вперше за довгі місяці мовчання Айша дозволила собі усміхнутися крізь сльози. Вона торкнулася його пальців — і це стало її відповіддю.

Їхні пальці щойно торкнулися, коли з темряви неподалік почулися знайомі кроки. Голос, глухий і впізнаваний, змусив Айшу похолонути:

— Амір?.. — прошепотіла вона, відсмикнувши руку від Саміра.

І справді — її брат ішов уздовж алеї. У руках він тримав телефон і комусь говорив:

— Так, я вже йду… Не хвилюйтеся, я все тримаю під контролем.

Його погляд ковзнув по парку, і на мить здалося, що він помітив їх. Айша завмерла, серце калатало так, що здавалося — воно зараз зрадницьки видасть її.

Самір тихо нахилився до неї, прошепотів:

— Спокійно. Не рухайся.

Амір зупинився просто за кілька кроків від них. Він оглянув алею, ніби щось шукав у темряві. Потім скривився, махнув рукою й пішов далі.

Айша нарешті змогла видихнути. Вона тремтіла від страху й від того, як близько була небезпека.

— Бачиш? — Самір обережно доторкнувся до її плеча. — Навіть тінь його не зупиняє моїх почуттів.

Вона глянула на нього крізь сльози — і вперше за довгий час не втрималася:

— Я теж… я теж тебе кохаю.

Ці слова прозвучали тихо, але для нього вони були голосніші за будь-який крик.

Амір зупинився просто за кілька кроків від них. Він оглянув алею, ніби щось шукав у темряві. Потім скривився, махнув рукою й пішов далі.

Айша нарешті змогла видихнути. Вона тремтіла від страху й від того, як близько була небезпека.

— Бачиш? — Самір обережно доторкнувся до її плеча. — Навіть тінь його не зупиняє моїх почуттів.

Вона глянула на нього крізь сльози — і вперше за довгий час не втрималася:

— Я теж… я теж тебе кохаю.

Ці слова прозвучали тихо, але для нього вони були голосніші за будь-який крик.