Розділ 1. Зустріч біля каси

Він зайшов у магазин, як завжди, ніби випадково. Його погляд одразу зупинився на дівчині за касою. Вона поправляла білу хустину, і її очі світилися теплом.
— Доброго вечора, — сказала вона.
— Добрий, — відповів він і поставив на касу пляшку коли.

Він знав, що йому не так потрібна та кола, як можливість знову побачити її.

Вона пробила товар, взяла пляшку й провела штрих-кодом. Її рухи були легкими, навіть трохи граційними, і він ловив себе на думці, що спостерігати за цим цікавіше, ніж за будь-яким фільмом.

— Двадцять п’ять гривень, — промовила вона, піднімаючи погляд.

Їхні очі зустрілися на мить — і ця мить здалася йому довшою за цілий день. Усередині він відчув дивний теплий терпить, наче десь там, у грудях, прокидалося щось давно забуте.

Він розрахувався, протягнувши гроші, і ненароком торкнувся її пальців. Вона швидко відвела руку, але щоки ледь-ледь порозовіли.

— Гарного вечора, — сказала дівчина, намагаючись говорити спокійно.

— І тобі… — відповів він тихіше, ніж хотів.

Він вийшов із магазину з відчуттям, що забув щось дуже важливе. Але насправді нічого не забув — він просто залишив там частинку свого серця.

У дверях магазину він зупинився й на мить озирнувся. Вона все ще була там — за касою, і, здавалося, ледь усміхалася собі під ніс.

Він зрозумів: завтра він обов’язково знову зайде.

Він ішов додому з пляшкою коли в руках, але думки його були зовсім не про напій. Перед очима стояло її обличчя — спокійне, чисте, наче світло в темному дні.

У своїй кімнаті він поставив колу на стіл і сів на килим. Його серце билося швидше, ніж зазвичай. Він відчував щось нове, але водночас боявся дозволити цьому почуттю заволодіти ним.

Він підняв руки й прошепотів:

— Аллаху, якщо це почуття добре для мене, для мого серця і моєї віри — дозволь йому рости. Якщо ж у ньому є щось погане — забери його й очисти мої думки.

Йому стало легше. У глибині душі він відчув спокій — наче Аллах почув його й дав знак, що кожна зустріч має свій сенс.

Він не знав, чи буде завтра знову розмова з нею, але вже зрозумів: його серце відтепер пов’язане з її образом. І він молився, щоб цей шлях був правильним.

Наступного дня він знову зайшов у магазин. Його серце злегка тремтіло, ніби він ішов не за колою, а на важливу зустріч.

Вона стояла за касою, розкладаючи дрібні товари на полиці. Побачивши його, ледь усміхнулася.

— Знову кола? — запитала жартома, пробиваючи товар.

Він усміхнувся:
— Так, схоже, я вже став постійним клієнтом.

Вона розсміялася тихо, наче дзвіночок, і він зрозумів, що готовий робити сотні покупок, аби ще раз почути цей сміх.

Коли він розрахувався, його голос сам по собі зірвався з уст:
— Вибач… а як тебе звати?

Вона на мить зам’ялася, але відповіла щиро:
— Айша.

Її ім’я прозвучало для нього мелодією. Він повторив подумки: Айша… і відчув, що це ім’я залишиться в його серці назавжди.

— Дуже гарне ім’я, — сказав він тихо.

Вона злегка опустила очі, приховуючи усмішку.
— А тебе як звати?

— Самір, — відповів він, і в ту мить між ними немов прокинулася нова близькість.

Він вийшов із магазину, та цього разу в його руках була не лише кола. Тепер він ніс у серці щось значно важливіше — її ім’я.