Глава 15

 Де Феррар весь цей час уважно слідкував за ніжною пустункою і тепер наче наче прочитав її думки.

-Випийте вина, Луїзо, - він витонченим рухом простяг їй келих із шампанським. - І якщо мені пощастило, дозвольте ангажувати вас на менует! Ви не будете заперечувати,  пане ле Брегер? 

Вельможа перевів погляд на Віктора. Він був абсолютно впевнений, що наступив “пану розбійнику” на болючу мозоль, але безпристрасний вираз обличчя суперника зруйнував усі плани. 

- Буду радий, якщо мадам Бельцоні не заперечує.

Луїза вухам своїм не повірила! Шо, поступитися іншому такому задоволенню, як перший танець? Вона все ще почувала себе ображеною через поцілунок на березі озера, а тому вирішила провчити коханця і променисто посміхнулася Феррару. Насправді їй не хотілось подавати йому руку, але чоловікам ні до чого було про це знати. 

- Отже, менует! - вельможа відсалютував їй келихом шампанського і повернув голову у бік невеликої компанії, де його вже чекали, щоб обговорити нові плітки. 

- Цікаво, де Флоранж? - як ні в чому не бувало Луїза покрутила головою, але в її голосі більше не було ніжності, а слова були сказані з помітною прохолодою - Вже темніє, я починаю за неї хвилюватись.

- Люба, ви все ще у владі фантазій. - Віктор озирнувся на будинок, що темнів за рівними рядами дерев. - Вілла Леандри, звичайно, сповнена таємниць, але не настільки, щоб хтось викрав хазяйку. 

Ця безневинна фраза вмить воскресила у пам'яті мадам Бельцоні недавні підозри. Вона раптом подумала, що влаштувати зустріч із посланцем у власному парку було дуже зручно для Флоранж. Ніхто не звернув би уваги на гінця, тим більше сутінки все більше згущувалися і легко могли приховати будь-кого, хто хоче усамітнитись. Цікавість розпалила її уяву, але не встигла прекрасна муза поринути у роздуми, як сама мадам ле Грісі з’явилася на галявині. 

Вона йшла у супроводі вельможі, одягненого в турецький костюм і про щось жваво з ним говорила. Порівнявшись із друзями, Флоранж зупинилася і підвела погляд на Віктора. 

-Я зобов'язана подякувати вам за рятунок моїх гостей. - промовила вона з незвичною лагідністю в голосі. - Дехто так захоплюється, що стає необережним. Тепер, коли я знаю, що ви тут, мені буде спокійніше.

Це був небувалий комплімент і Луїза просто не повірила власним вухам. Як, її подруга виявляє прихильність чоловіку без гроша в кишені та без титулу і зв’язків? Віктор, щоправда, не помітив нічого незвичайного в цій ввічливій подяці.

- Я не зробив нічого, що заслуговує на таку високу похвалу, - він був здивований тому, як швидко поширюються новини й не сумнівався, що жінки багато прикрасили.

- Не варто применшувати свої заслуги, пане ле Брегер, - поблажливо заявив “паша” - Бідолаха де Пре звичайно ж намагався зачарувати дам, але ви потрапили йому на шляху і він зазнав фіаско. Бажаєте моралі? Я поділюся однією східною легендою, до вас, я думаю, вона має певне відношення. 

Гість почав свою розповідь і всі принишкли в очікуванні чогось цікавого

“Одного разу, багато років тому якийсь Джіаффар прогулювався на околицях Багдада. Раптом до слуху його долетів хрипкий крик: хтось відчайдушно волав про допомогу. Джіаффар відрізнявся між своїми однолітками розсудливістю та обдуманістю; але серце в нього було жалісливе —, і він сподівався на свою силу. Він побіг на крик і побачив старого, притиснутого до міської стіни двома розбійниками, які його грабували.

 Джіаффар вихопив свою шаблю і напав на лиходіїв: одного вбив, іншого прогнав. Звільнений старець упав до ніг свого рятівника і вигукнув:

 - Хоробрий юнак, твоя великодушність не залишиться без нагороди. На вигляд я — убогий жебрак, але тільки на вигляд. Я людина не проста. Приходь завтра рано-вранці на головний базар; я чекатиму на тебе біля фонтану — і ти переконаєшся, у справедливості моїх слів.    

 Джіаффар подумав: «На вигляд людина ця жебрак, точно, проте — всяко буває. Чому не спробувати?» — та відповідав:  

 - Добре, батьку, прийду.

  Старий глянув йому в очі — і пішов.

Наступного ранку, трохи з'явився світ, Джіаффар вирушив на базар. Старий уже чекав на нього, спершись на мармурову чашу фонтану.  Мовчки взяв він Джіаффара за руку і привів його до невеликого саду, з усіх боків оточеного високими стінами. По середині цього саду, на зеленому лужку, росло дерево надзвичайного вигляду. Три плоди — три яблука — висіло на тонких, догори загнутих гілках: одне, середньої величини, довгасте, молочно-біле; інше, велике, кругле, яскраво-червоне; третє маленьке, зморщене, жовте.  

 - Юначе! — промовив старець. — Зірви будь-який з цих плодів і знай: зірвеш і з'їж білий — будеш розумнішим за всіх людей; зірвеш і з'їж червоний — будеш багатий, як єврей Ротшильд; зірвеш і з'їж жовтий — подобатимешся навіть старим жінкам. Вирішуйся. Через годину і плоди зав'януть, і саме дерево піде в німу глиб землі!  

 Джіаффар понурив голову — і замислився.    

 - Як тут вчинити? — вимовив він напівголосно, ніби розмірковуючи сам із собою. — Зробишся надто розумним — мабуть, жити не захочеться; зробишся багатшим за всіх людей — будуть все тобі заздрити; краще ж я зірву і з'їм третє, зморщене яблуко!  

 Він так і вчинив; а старець засміявся беззубим сміхом і промовив:  

 - О наймудріший юнак! Ти вибрав добру долю! На що тобі біле яблуко? Ти й так розумніший за Соломона. І червоне яблуко також тобі не потрібне... адже ти знаєш, що і без нього тепер завжди будеш багатий.  

 - Повідай мені, старець,— промовив тоді, стрепенувшись, Джіаффар, — а де живе найшанованіша мати нашого халіфа?  

 Старий вклонився до землі — і вказав юнакові дорогу….   “

Оповідач багатозначно замовк, даючи слухачам додумати фінал притчі. У нього був дуже самовдоволений вигляд - пікантні подробиці казки залишилися за кадром, але домалювати їх не складало жодних труднощів.