РОЗДІЛ 25 "Пропозиція"

БОГДАН

Андрій ладний на все на світі, аби дошкулити мені. Навіть звабити дружину і байдуже, що вона фіктивна. Та лють, яка розповзається венами зі швидкістю світла, не стосується брата. Вона адресована Адель.

Здається, зовсім недавно палала коханням до Макара, оплакувала розбиті мрії, проклинала мене і мріяла про свободу. Проте поява красунчика на горизонті, лагідні компліменти, природна харизма змусили її серце битись частіше, дивитись на малого скульптора як на бога.

— Твоя дружина погодилась побути моєю музою.

Все, дах зносить! Шкодую, що прилетіли на острів, що переступив через власні принципи, що, бляха, довірився рідному брату. Слово «муза» як ніж у спину, як плювок в душу.
І дике відчуття сковує горло, туманить мозок, затьмарює свідомість.

Широкими кроками підходжу до незавершеної скульптури, у якій пізнаю образ Адель. Далі невидима сила керує моїми діями, бо штовхаю брилу на підлогу, а вона… З гуркотом гепається та розлітається на дві частини.

З мистецтвом покінчено.

Тепер потрібно покінчити з невизначеністю.

Хапаю Адель під лікоть, витягую до виходу.

— Ти чого! Ми розмовляли! — кричить услід брат, а мені вилиці зводить. Я ж бачив і блиск в його очах, і піддатливість тіла дружини. Хочеться придушити малого поганця, який тільки й звик, що псувати мені життя. Татковий улюбленець! Легко «розмовляти», коли тебе силоміць не одружили, а зручна наречена виявилась самим бісом з ангельською усмішкою. Усмішкою, яку дарує іншим.
Не мені! І ніколи не подарує, бо палає не дикою пристрастю, а пекельною ненавистю.

Тягну її узбережжям, якомога далі від вілли, від Андрія, від грішного світу.

— Богдане, зупинись! Куди ми йдемо? Я боюсь, — лементує, заледве встигаючи за кроком. — Я жива людина! Відпусти негайно , а то…

— А то що? — різко зупиняюсь та розвертаюсь до дівчини гнівним обличчям. Груди розпирає від люті.

А вона така злякана, така тендітна, така… така… така…

«Яка, Богдане»? — стукотить в серці.

Вразлива? Беззахисна?

Чи ПОТРІБНА?

Коли ці лазурні очі стали життєво необхідними?

Коли ці вуста стала жаданими?

— Нам обом необхідно заспокоїтись і видихнути.

— Нарешті розумні слова. Я хочу повернутись в будинок.

— Ні, — заперечую. — Його стіни, навпаки, давитимуть. Випустимо пар… обоє…

Акуратні брови злітають догори, на розтулених губах застигають десятки питань.

— Що ти маєш на увазі? Поплаваємо? Пробіжимось берегом?

— Помиляєшся, Адель, — багатозначно хмикаю. — Доведеться познайомити молоду дружину з дорослими розвагами.

Дівчина блідне на обличчі, повні вуста втрачають кров, а величезні очі розширюються, ніби перед ними монстр з шафи.

Тримаючи інтригу, спокійно вказую рукою прямо, мовляв, сховаємось від допитливих зівак у малолюдному місці.

Адель вагається. Помічаю дрібне тремтіння темних густих вій.

— Таки злякалась, — не приховую насмішки в голосі. — Тікати з тюхтієм — ти перша, загравати з першим стрічним — залюбки, а коли справа стосується Богдана, то в кущі?

Хвилину помовчавши, безпристрасним тоном дівчина кидає:

— Не провокуй, будь ласка, оскільки я давно виросла з віку, коли без татка страшно зробити крок.
З цими словами дівчина рушає вперед, подовжуючи між нами відстань десь у метрів п’ять. Так і сновигаємо, підкидаючи ногами пісок.

Без жодного слова, без найменшого звука.

— Зверни праворуч, — гукаю, вказуючи рукою на гущавину з тропічних рослин, на що покірно йде до насаджень.

Цікаво, про що думає? Проклинає мене? Обзиває монстром?

Трясця, скільки сьогодні питань і всі без відповідей.

Наздоганяю Адель і порівнявшись, супроводжую до відкритої рівнини, яка зі всіх сторін заросла непроглядними нетрями.

— Золотов, що ти знову вигадав? Вирішив пограти в останнього героя? Попереджаю одразу, я вмирати не збираюсь. І якщо постане питання вмерти чи з’їсти тебе, оберу останній варіант.

На галявині вертиться, оглядає блакить неба, приклавши долоню до високого чола. Ще трохи і смеркне. Додому доведеться повертатись сутінками.

Очі дівчини ковзають по пляшках, розкладених рядком на дерев’яному помості наприкінці відкритої ділянки. Адель задумливо схиляє голову набік. Легкий вітер торкається її довгого волосся, частина якого зібрана у пучок, розвіває поли довгої білої сукні з розрізом до самого хочу. Поки вона оцінює місцину, я оцінюю в ній жінку.

Адель — неприборкана краса, квітка, що розпустила перші пелюстки і манить ароматом ранкової роси.

Зухвала.

Чиста.

Незаймана.

Настілки неприступна і заборонена, що мисливець в мені прагне знищити бар’єри, вдихнути аромат бутона на повні груди.