РОЗДІЛ 24 "Скульптор"

АДЕЛЬ

Вода лагідно хлюпається об ступні, накриває м’якими хвилями ноги, наганяє дрімоту. Сонце зависло над небокраєм, готуючись спочити та вступити місцем місяцю-брату. Потягуюсь на золотистому піску. Після перельоту та ранкових подій я притомилась, проте острів манить погуляти піщаним берегом, посидіти під затінком пальм. Дивний контраст: з переповненого мегаполіса потрапити в тихий рай на землі.

Піднісши долоню до сонця, мружусь. Дитиною я любила закривати небесне світило, щоб воно ховалось за пальці. За дитячою забавкою мене застає Андрій. Вкрадливою ходою він підбирається із-за спини, прокашлюється, запитуючи дозволу сісти поруч. Поки в мене не склалась про хлопця ніяка думка, тож із запрошенням розміститись на піску вагаюсь.

— Сумуєш? — запитує, роздивляючись океан. — Брат залишив молоду дружину, сам гайнув у місто. Які у вас стосунки?

— Нормальні, — промовляю та обхоплюю себе руками.

— Нормальними називаєш фіктивний шлюб? Ти і мій брат — дві протилежності, — задумливо продовжує Андрій.

Вклавши руки в кишені, невідривно стежить за лінією горизонту. Красивий як бог. Наче виліплена статуя. Наче еталон чоловічої краси в квадраті. Попри зосередженість у зелених очах, на випещеному обличчі грає неприборканість, любов до свободи, відкрите для спілкування серце.

— Ти зовсім мене не знаєш, — озвучую очевидний факт. Андрій не має жодного права робити якісь висновки, бо ми знайомі всього п’ять хвилин.

— Зате я добре знаю характер свого брата. Він не терпить заперечень, обожнює, коли його слухаються, а накази виконуються протягом хвилини. Адель, я прекрасно розумію, що ви не кохаєте один одного, що шлюб вимушена міра задля, мабуть, грошей. Я хвилююсь за тебе. Якщо Богдан вміє протистояти жорстокості світу, то ти занадто вразлива. Фіктивний шлюб зламає тебе. Маєш знати, що я завжди готовий підставити плече й допомогти.

Мовчу.

 — Богдан вирішує свої справи, можемо прогулятись берегом, або я влаштую екскурсію будинком чи пляжем.

Андрій наділений від природи особливою здатністю - притягувати до себе жінок. Вони сліпо вірять хлопцеві, який так вміло перебуває з ними «на одній хвилі». Я теж не стаю винятком. На пропозицію охоче киваю головою та вкладаю пальці у простягнуту долоню.

А коли підводжусь, не поспішає відпускати. Я почуваюсь ніяково, тож висмикую пальці із захвату. Андрій вдає ніби нічого не сталось.

Повільно бредемо вздовж лінії берега. Я здебільшого мовчу, тоді як Золотов розпинається, пригадуючи кумедні випадки з університету та різноманітних виставок його робіт. Виявляється, Андрій відомий у певних колах скульптор, за його спиною десятки успішних презентації та сотні проданих експонатів. Про останні факти здогадуюсь, оскільки у розмові згадує знані у всьому світі галереї та аукціони. Крім того, манера поведінки, спілкування притаманні чоловікові, який вже досяг успіху, вже самоствердився, вже має чітку лінію життя.

Не зглядаюсь, як проходимо у робочу студію майстра на першому поверсі з окремим виходом на літню терасу. Тераса зручно обставлена меблями: компактним шкіряним диваном та з цієї серії стільцями.

— Я вперше в майстерні скульптора. Тут витає…

— Витає натхнення. Воно дійсно існує. І муза теж.. без музи митцю важко.

Зелені очі навпроти знову спалахують вогнем. На їх денцях немає більше нічого, окрім тих вогнів, які пропалюють шкіру до кісток.

— Твоя муза живе на Тенерифе? — продовжую тему, роззираючись по кімнаті, зіставленій різноманітними початими роботами. Увагу привертає незавершена скульптура дівчини. Дівчина наче народжується з груди, наче її автор не вигадав обличчя, наче не зустрів своєї музи.

— Я вмію цінувати красу, — загадково відповідає Андрій. — До речі, доводилось позувати?

— Ну, я люблю, фотографуватись.

— Я говорю про інше, — хлопець робить крок вперед, скорочуючи відстань до мінімуму. За спиною у мене незавершена скульптура, попереду — красень, який хвилює серце.

Ще один крок. Обходить, чіпаючи плечем. Він близько і простір повниться солодко-трепетним ароматом чоловічих парфумів. Вдихаю їх на повні груди, голова йде обертом, запах дуже-дуже подобається. Дрібне тремтіння пробиває тіло, лоскоче горло, закашлююсь. Вмить Андрій озирається.

— Все гаразд, Адель?

Моє ім’я з чуттєвих губ злітає ніжно, Золотов смакує кожнісінькою буквою, змушуючи ніяковіти до кінчиків волосся.

Не чекаючи відповіді він сконцентровується на дівчині, долонею проводить по її випуклій щоці. Бережно, трепетно. І так у біса інтимно, що мимоволі завмираю на невинному жесті, що вловлюю дотик на собі.

— Ви схожі, — порушує тишу він. — Я побачив образ дівчини у сні, кинувся посеред ночі оживляти її, та образ був не чітким і я закинув роботу. Тепер продовжу, ні ми продовжимо разом. Сядь, будь ласка, ось сюди, щоб сонячні промені губились у волоссі. Стривай, збери частину у пучок, а решту розкидай по плечах.

Смішно і весело спробувати себе у ролі натурниці.

Андрій керує як розміститись на невеличкому стільці, сам викладає пасма, руки, навіть ноги виставляє. І постійно роздивляється, мружить очі, віддається потоку фантазій. Вродливе обличчя тоне в мрійливості, натхненні, таємничості. Немов торкаюсь чогось чистого поруч з хлопцем. Перед мною відкривається світ мистецтва.