РОЗДІЛ 22 "Поворот"

БОГДАН

— Ти як?

— Віолетта Віхольська — балакуча жіночка. Голова розболілась від її пильної уваги.

— Вдома відпочинеш.

І знову тиша, і знову мовчанка. Автомобіль гуде, кожний з нас прислухається до його голосу, намагаючись не чути свого власного.

Ця ніч в маєтку Віхольських кардинально перевернула наші стосунки. Якщо раніше я чітко бачив їх на прямій рівній дорозі, то тепер ми летимо у прірву, бездонну прірву невизначеності.

Вранці я прокинувся, обіймаючи ще сплячу красуню. Сонце грало на темних віях, пестило молочну шкіру і я не втримався. Провів кісточками пальців, пробуджуючи її. Лазурні очі розплющились, з них лився спокій і довіра, довіра мені. Ми дивились один одному у вічі, бачили себе, торкались диханням.

Було щось особливе і невидиме в миттєвому моменті. І те особливе посіяло між нами ніяковіння.

Про що говорити? Як далі поводитись? Як ігнорувати, коли бажання милуватись нею сильніше за все інше.

— Попереду затор, — звертається водій, розбиваючи роздуми. — Може, об’їхати лісовою дорогою?

— Давай, — погоджуюсь. В офісі назбиралось справ, ніколи чекати.

Підлеглий скидає швидкість, а далі… далі світ перевертається догори дригом. Машину заносить, вона стає неконтрольованою і навіть досвідчений водій не справляється з керуванням.

Секунда — автівка перекидається.

Секунда — скрикує Адель.

Секунда — удар головою і невідомість.

Тривожна, холодна, німа.

Я не боюсь за себе.

Перед заплющеними очима виринає образ дружини, її перекошене від страху обличчя, крик про допомогу. І той голос змушує прийти до тями.

Мене вкинуло з транспортного засобу на м’яку, розкислу від нічого дощу глину. Навкруги хащі, а траса залишається далеко попереду.

— Адель! — гукаю забитим голосом. — Адель! — марно намагаюсь відшукати дівчину на землі.

Нарешті зводжусь на коліна, роззираюсь. Серце стискається в найгіршому передчутті, варто розгледіти в кількох метрах палаючий позашляховик. З розбитого вікна розвівається довге русяве волосся, на блідому обличчі кров.

— Адель! — несамовито верещу. Де сили беруться рвонути до машини, вибити кляті двері. — Адель, як ти? Болить? Потерпи!

Похапцем розтираю руками обличчя, роздивляюсь глибоку рану над чолом, з якої стрімко витікає багряна рідина.

Бліда. Незворушна. Я винний у тому, що сталось. Я і мої нечесні гроші.

Відтягнувши дівчину на безпечну відстань, повідомляю батька про замах. А те, що нас намагались вбити — жодного сумніву. На слизькій ґрунтовій дорозі помічаю розкидані металеві «їжаки». Посеред проїзної частини їх просто так не розкидають. Крім того, затор також підстроєний.

Наступної миті машина вибухає. Повітря повнить запахом згарища і мастила, металу і невблаганної смерті.

Дівчина на моїх руках стогне, рана не припиняє кровоточити. Доводиться відтягувати її у глиб лісу. Не факт, що нападники залишать справу незавершеною.

Нам щастить. Тато з охоронцями встигають приїхати до швидкої та поліції.

— Богдане, що сталось? Як ви?

— Адель потрібна негайна медична допомога.

— Я попередив лікаря. Він чекає вдома.

— Не можна повертатись в будинок. Я не стану ризикувати життям дружини. Слід сховатись, поки не розберемось з нападом.

— Тоді куди?

— В аеропорт, ми полетимо до Андрія.

— До Андрія? Але ж ви рік не розмовляєте.

Кривлюсь, пригадавши молодшого дивакуватого брата, який проживає самітником на мальовничому остові біля берегів спекотної Іспанії. Ми кардинально різні. Ніби не від одних батьків. Якщо я турбуюсь за сімейний бізнес, серйозно ставлюсь до майбутнього, то брат живе одним днем. Точніше з ранку до вечора ліпить свої скульптури й звинувачує мене, що не вмію мріяти, насолоджуватись кожною хвилиною.

Бляха! Витримати його компанію стане гірким випробовуванням. Та його білосніжна вілла — надійний прихисток, схований від ворожих очей.

— Доведеться змиритись, — ціджу крізь зуби. Змиритись і плисти за течією стає звичкою, а причиною є Адель. Дивним чином дівчина змушує відступати від принципів, жертвувати собою заради неї. Одружуючись, навіть не уявляв, який невимовний скарб отримую. Аж мову відбирає моментами.

Дорогою до аеропорту перетинаємось із сімейним лікарем, який оглянувши дружину, запевняє, що нічого страшного не сталось. Хіба злякалась дуже. Він оброблює рану, змушує ковтнути заспокійливе і зовсім скоро ми перебуваємо на борту літака. Я хвилююсь за дівчину. Чи то заспокійливе, чи то пережитий стрес перетворили її на овоч. Покірно перебираючи ногами, вона спирається на мою руку, мовчить, і скляним поглядом дивиться кудись вперед. Тримаю дівчину за крижану долоню, а коли літак здіймається в небо, схиляю голову на груди. І вона не перечить. Навпаки, пальці торкаються частинки ребер, під якими б’ється моє неспокійне серце.