РОЗДІЛ 19 "Золотова"

АДЕЛЬ

Я не хочу йти на день народження. По перше, добре знаю Віхольського, точніше його дружну Віолету — першу пліткарку і ніким не визнану сваху. Жіночка бальзаківського віку знічев’я вирішила присвятити себе втручанню в чуже приватне життя. Свого часу намагалась звести мого тата зі своєю подругою. Гидко згадувати підлаштовані вечори, випадкові зустрічі, милі погляди рудоволосої дівчини, яка годилась мені у старі сестри.

Ні, я знаю, що тато не святий чоловік. Коханки у нього були і будуть, та, на щастя, ховає дам далеко від моїх очей. А після невдалих сватань пані Віолетта відсторонилась від нашої сім’ї.

Рівно до сьогоднішнього вечора. Неприязнь між мною та Золотовим не приховати, не замаскувати, не переграти. Ми наче дві протилежні стихії, наче вогонь і лід в одній посудині. І топимо, і випікаємо один одного.

Як грати зразкову, закохану дружину, коли Богдан дратує навіть згадкою про нього?

«Адель ти моя дружина», — боляче пульсують у скронях його слова. Боляче і в той самий час хвилююче. Що мав на увазі? Слова можна трактувати по-різному. З однієї сторони чоловік прийняв факт, а з іншої — він бореться сам із собою.

Золотов дав картку і попросив купити приголомшливу сукню, щоб виглядати на всі сто. Наївний. У мене на обличчі написано, що не кохаю. Більше — боюсь свого чоловіка. Ох, Віолета б ніч не спала, розплескуючи всім звістку про намір Золотова провести ЕКЗ! Лікарка теж хороша! Зрадила…Як же хочеться закритись у кімнаті, увімкнути музику на всі баси і послати оточення до бісової матері!
Однак у двері спальні стукають і мені доводиться протерти заплакані очі.

Отримавши дозвіл, поріг переступає хатня робітниця Золотова. У руках вона тримає величезну коробку з гравіюванням ексклюзивного магазину, де продають речі без цінників. Зазвичай його клієнтами є дуже багаті дами, які ретельно готуються до виходу у світ. Схоже, мій чоловік вирішив проявити ініціативу. Якщо чесно, приємно, бо турбота завжди тішить.

— Пан Золотов передав. А ще запросив майстра з макіяжу і попросив нагадати, що заїде рівно о сьомій.

— Наказав повідомити, чи я відмовлятимусь?

Покоївка винувато потуплює погляд. Нічого не вдіє. Вона на роботі, а я в заточені. Чомусь на гадку знову приходять слова Золотова, що мене не зламати, що я Корнійчук, що я сильна.

— Передайте, що буду готова у призначений час.

— Дякую, — з полегшенням кидає жінка — Я запрошу візажиста.

Киваю у знак згоди і працівниця поспішає вибігти у коридор, поки я не передумала.

Можливо, Люся має рацію та інколи варто плисти за течією? Що зміниться сьогодні, як вийду у світ із Золотовим? Що зміниться завтра чи післязавтра особисто для мене? Абсолютно нічого! Звучить, як смертний вирок моїм мріям, сподіванням, бажанням. Хоча смертний вирок їм виніс не Золотов, а батько, який погодився на вигідний для нього шлюб. Також Макар, який продав мої почуття за копійки. Продав, ні грама не пошкодувавши.

Вперше за довгий час я можу вибратись із чотирьох стін, зустріти знайомих і як пані Віолета перемити їм кісточки.

Мабуть, усередині прокидається молодість. Молодість, приправлена оптимізмом і розфарбована рожевими кольорами.

Тому як тільки у спальню входить майстриня, я не чиню опору, повністю довірившись умілим рукам професіонала. Хоче Золотов зручну дружину? Нехай отримає її на один вечір. Зіграти роль порцелянової ляльки я зможу. Однак лише сьогодні. З часом я вигадаю спосіб розірвати наший шлюб.

Дівчина чаклує над моїм образом принцеси, а закінчивши роботу, допомагає одягнути подарунок Богдана — довгу пишну сукню з корсетом розшитим дорогоцінним камінням. Плаття — витвір мистецтва, насичений темно-синій колір пасує до моїх очей, підкреслю рідкісний природний блонд волосся, а талію взагалі перетворює у тендітну і вразливу, наче мініатюрну. Так хочеться її обійняти. Золотов зможе обхопити одними пальцями. Вони у чоловіка довгі, сильні…

Стоп! Дуреписько, зупинись. Розслабся на вечір, а не втрать голову.

За десять хвилин до повернення Богдана мені приносять величезне дзеркало. Ахкаю від здивування, а покоївка не приховує радісної усмішки на обличчі.

— Аделіно Вікторівно, ви неймовірні, — сплескує вона у долоні. — Як з подіуму зійшли.

— У такій сукні не соромно на аудієнцію до короля піти, — підтакує візажистка, поправляючи невидимі складки на подолі сукні. — У вашого чоловіка гарний смак.

— Дякую, — через силу видавлюю із себе, пропускаючи повз вуха вихваляння в адресу Золотова.

Із дзеркала визирає справжнісінька принцеса, на голові якої не вистачає лише коштовної діадеми. Майстриня пропонувала гідну заміну, проте я не погодилась. Вишуканої високої зачіски та дорогого плаття вистачить, щоб зірвати гостям очі і затьмарити навіть Віолетту.

— Бездоганно, — верчусь перед дзеркалом, забувши з ким вирушаю на свято. Та Богдан повертає до реальності. Без стуку він заходить у мою спальню, коли усміхаюся своєму відображенню. Пробігшись швидким поглядом по мені, Золотов перехоплює погляд. Одним махом пальців він наказує підлеглим покинути кімнату.

Так і стою перед дзеркалом, не зводячи з масивної фігури очей. Не зрушу з місця. Не дихну.