РОЗДІЛ 16 "Нові реалії"

АДЕЛЬ

— Адель, тиждень ти не виходиш з кімнати, нічого не їси, крім мене ні з ким не розмовляєш. Так не можна, ластівочко.

Люся намагається достукатись у мій світ байдужості і звідти витягнути в реальність. А я не хочу. Як жити, коли ти продана? За гроші.

І кохання твоє нічого не означає, і життя залежить від тирана, якого ненавиджу кожною клітинкою свого тіла.

Не дочекавшись відповіді і не маючи сили спостерігати за моїм самобичуванням у вигляді розглядання одної точки на стіні, вона відтягує гардини, прочиняє навстіж вікно, запускає в спальню свіже повітря. До вух долітає спів пташки. Я заздрю цій пташці, бо вона вільна, може співати, літати, бути там, де забажає.

— Ну, підводься з ліжка, погуляй по кімнаті. До речі, сьогодні я принесла тобі подарунок.

— Люсь, як він дозволив тобі прийти? — не чуючи її слів, ставлю питання, яке не дає спокою протягом останніх трьох днів, відколи жінка переступила поріг будинку Золотова.

У відповідь важко зітхає.

— Сам подзвонив і попросив. Адель, у ситуації, яка склалась між тобою і Богданом, не одна ти страждаєш.

— Легко говорити.

— Ти занадто молода, тому не розумієш, що Золотов дав вибір Макару. А той вибрав не тебе.

— Гроші. Всі хочуть грошей: батько, Макар, Богдан. Всі…

— Припини гризтись, краще глянь сюди.

З цими словами добра тітка показує скейт — новенький, швидкий, вартісний. Гарна річ, на яку дивлюсь у всі очі. На денці душі відроджується щось живе — жага до швидкості. У вухах ніби вітер гуде, а ніздрі ловлять свіжість.

— Люся!

— Поглянь у вікно, який широкий двір.

— Я не пам’ятаю, коли востаннє визирала у вікно.

У її очах читаю і сум, і співчуття, і розуміння. Все, що не змогла побачити у батькові.
Повільно підводжусь з ліжка, на ходу поправляю скуйовджене волосся, і усміхаюсь блакитному ранковому небу, такому чистому, безхмарному, як душа маленької дитини. Роздивляючись блакить, впираюсь руками в підвіконня і вдихаю на повні груди повітря, просякнуте всіма барвами та запахами літа. Очі самі блаженно заплющуються. Здавалося б стояла так вічність.

Та хляскіт гуми об покриття змушує поглянути на подвір’я з висоти другого поверху. Богдан в одних чорних шортах стрибає на скакалці біля басейну. Широка спина виблискує вологою, кожний м’яз під шкірою перекочується, вигинається. Ковзаю поглядом по потужних плечах, низькій гумці шортів, сконцентровуюсь на твердих щиколотках, і … Від розглядання чоловіка важко відірватись. На щастя, він не помічає моїх підглядань. Відсахуюсь від вікна, наче ошпарена.

— Що там? — стурбовано питає Люся та сама перехиляється через підвіконня. — А, Золотов тренується.

— Говориш, ніби він кожного дня скаче біля басейну. І всі знають, крім мене.

— Адель, я три дні в будинку, та дійсно знаю про твого чоловіка більше, ніж ти сама.

З цими словами жінка глипає на наручний годинник, звітує, що Богдан хвилин двадцять займатиметься в саду, потім басейн та офіс до темної ночі. Додому попаде близько півночі. На останній аргумент хмикаю, мовляв, в коханки критичні дні почались, тому ночує в рідних стінах.

— Дівчинко, ти ніколи не була злою і не говорила із сарказмом.

— Люсь, у мене хороші вчителі. Один вчив з народження, інший вже тиждень виховує.

— На мою думку, Богдан трохи запальний, але швидко заспокоюється і не приймає поспішних рішень.

Придивись краще, щоб потім не кусала лікті.

— Ні!

— Макар — пройдений етап, а заміжній дівчині зась задивлятись на інших чоловіків.

— Ще в одне ліжко із Золотовим поклади!

На мій докір Люся хоче відповісти, але стримується. Бачить мій кепський настрій, і на щастя, не добиває вмовляннями.

Від постійного лежання у голові паморочиться. Організм вимагає руху, попри образи та душевний біль.

Очі все частіше сконцентровують на новенькому скейті, а тяга за минулим така яскрава, що навіть Богдан з Макаром не здатні притупити бажання.

— Ти маєш рацію, — звертаюсь до Люсі, яка всівшись під вікном, мовчки взялась за вишивку. — Нестеренко і Золотов радіють кожному дню і їм все одно на мене. Поки ллю сльози, рву душу голими руками, один розважається з жінками, інший — заробляє гроші.

— Візьми скейт і поганяй. Та для початку приведи себе до ладу.

Відправляюсь в гардеробну на пошуки спортивного зручного одягу. Мені вдається знайти вузькі чорні лосини з яскравими фіолетовими надписами та в тон фіолетову футболку, яку зав’язую вузлом вище пупу. Образ доповнюю білими кросівками та скрученим у кінський хвіст волоссям. Аж дихається легше, коли після довгого заточення вибираєшся із задушливих стін.

— Складеш компанію? — запитую знайому.

Вона заперечно хитає головою, мовляв, вишивання для неї важливіша справа.

Набравши повні легені повітря, вперше за тиждень виходжу за межі кімнати. Дивлюсь на будинок наче вперше бачу. Маєток у Золотова розкішний, у такому не соромно зняти кліп для відомого співака. Задивляюсь на картини, і відчуття таке, що потрапила до музею. А на першому поверсі мене чекає справжнісінький сюрприз. Мабуть, Настя на моєму місці пищала б від радості, плескала в долоні і не відривала погляду…