РОЗДІЛ 14 БОНУС

БОНУСНИЙ РОЗДІЛ 

АДЕЛЬ

Не бачу сенсу відмовлятись від можливості вислизнути з будинку Золотова, тому на слова його батька коротко дякую. До головного входу одразу під’їжджає тонований автомобіль класу «люкс» і я з полегшенням, що полишаю межі цього кубла, вмощуюсь на заднє сидіння. Слідом за нами рухається ще одна машина з охоронцями. Ось в такому супроводі дістаюся університету.

— Далі я сама, чекайте в машині.

— Ні, залишати вас заборонено, — відповідає один з охоронців та з незворушним виразом обличчя йде за крок від мене.

Інший — з протилежного боку. Складно не звертати увагу на переглядання та перешіптування студентів, котрим у дивину подібний ескорт. Завдяки старанням Золотова — я зірка навчального закладу і про мене всі знають. Більшість студенток відверто розглядають тренованих хлопців, дехто навіть усміхається. В аудиторії взагалі твориться аншлаг, бо знову ж таки один заходить всередину і сідає поруч на місце Насті, тоді як подруга стоїть біля нас.

— Вийдіть, будь ласка, з аудиторії. По перше, тут місце моєї найкращої подруги, по друге ставите мене у незручне положення перед викладачем.

— Я виконую наказ.

— Ви мої охоронці і перебуваєте під моїм керівництвом. Я наказую вийти негайно!

Закипаю від тупості і непробивності хлопця. Складається враження, що матінка природа наділила тільки фізичною силою, забувши про розум.
На щастя, вдається випхати його за двері до приходу викладача. Настя одразу вмощується на свій стілець, підсувається якомога ближче.

— Ну, розповідай! Чого сьогодні припхалась на пари? Я думала ви тільки під вечір з ліжка виберетесь, — гарячково шепоче на вухо.

— Припини, — штовхаю в бік і роззираюсь навкруги, чи ніхто не чує маячні.

— Бляха, не було першої шлюбної ночі? — витріщає на мене очі. — Золотов здивував.

— Нічого дивного, ми ненавидимо один одного.

— Я б так не сказала. За два дні до весілля Богдан особисто набрав мене і розпитав про твої смаки, уподобання, розмір одягу і взуття. До речі, сукню він купував? Дуже тобі пасує.

— Настю, і ти все розпатякала? Ще подругою називаєшся!

Господи, ліпше б охоронець залишався біля мене, а я не чула підлої зради близької людини. Недаремно Золотов говорив, що я не маю справжніх друзів. Та змушена продовжити спілкування з дівчиною, оскільки вона — єдиний зв'язок з коханим.

Як тільки пара закінчується, запитую в Насті:

— Слухай, ти Макара бачила? Він відвідує університет? Я хвилююсь за хлопця. Протягом тижня не телефонувала, боялася нашкодити. Ти ж сама розумієш.

— Тільки вчора з’явився. Пригнічений геть.

— Я хочу зустрітись з ним. Допоможеш?

— Складно буде, — киває на охоронця, який зазирає всередину крізь потік студентів.

— Третя пара — лекція. Я загублюсь серед натовпу і чекатиму на нього під сходами в гардероб. А ти якось повідом Макара.

— Твій телефон де?

— У батька. Я заскочила зранку, попрощалась з Люсею і забрала рюкзак.

— Скажи Золотову, хай купить новий.

— Мені не потрібні подачки від нього у вигляді телефону. Це плаття я була змушена одягнути, бо крім весільної сукні нічого не мала.

— Адель, як ти далі житимеш?

— Копійки не візьму ні в батька, ні в Богдана. На роботу піду.

— Куди? Офіціанткою чи в прибиральниці подасися?

— Двори местиму, аби не залежати від Золотова.

Я стикаюсь з жорстокою дорослою реальністю. Рожеві окуляри, натягнуті за роки проживання під крилом батька, падають на землю і розбивають на мільйони шматочків. Як і моя любов до батька.
Досить рюмсати, нарікати, хвилюватись!

Спершу поговорю з Макаром, попрошу почекати, пообіцяю, що звільнюсь від впливу законного чоловіка. Буду його. Єдиною.

До кінця лекція сиджу як на голках. Хвилювання поколює кінчики пальців, здавлює горло болючим спазмом. Насті вдається передати коханому мою пропозицію і тепер залишається найважче випробовування — втекти від охорони. Хоч на п’ять хвилин.

У мене запаморочення, варто першим студентам зірватись з місця. Буквально підстрибую, мружусь, намагаючись вгамувати шалене серцебиття.

Пригортаючи до грудей конспект, зіщулившись до невпізнання, навшпиньках ховаюсь серед друзів.

Мені щастить. Я вклинююсь у потік, який буквально виносить мене з аудиторії на коридор. Звідти біжу під сходи. І.. одразу потрапляю в кохані долоні, котрі обхоплююсь моє розпашіле обличчя.

— Адель!

— Макар!

З моїх очей бризкають сльози, обпалюють самісіньку душу. Він дивиться на мене, ковтає біль, розтирає солону вологу.

— Адель! Він з тобою щось зробив? — звучить неприємне питання.

— Ні! Потерпи трохи, придумаю як нам знову бути разом.

— Нема коли чекати. Тікаємо зараз. Я маю гроші! Багато грошей!