РОЗДІЛ 13 "Сніданок з ріднею"

АДЕЛЬ

— А зараз не дратуй мене.

— ЕКЗ — це? Я правильно зрозуміла? — ошелешено перепиту.

Раптовий спалах пристрасті як рукою знімає. Я забуваю про оголеність перед чоловіком, про те, що збиралась спалити його будинок, навіть про Макара і його біль через моє весілля. Абсолютно про все. Звістка про штучне запліднення випалює мозок. Богдан говорить серйозно, чи зумисне намагається залякати? Хто відправляє молоду дівчину на таку процедуру? Рішення чоловіка не вкладається в голові.

— Сніданок о дев’ятій ранку. Не запізнюйся, бо приїде батько. Розмову закінчено.

Мої питання залишаються без відповіді.

На ватяних ногах заходжу у простору спальню, виконану у нейтральних світло-коричневих тонах. З меблів — ліжко і велике крісло під вікном. Мабуть, це гостьова. Самий раз для некоханої нареченої.
Сідаю на край двоспального ліжка, стягую фату, вінок і жбурляю їх на пірогу. Тепер можна вдосталь поплакати. Як говориться, від душі. В одному Богдан має рацію: я сама самісінька на цілому світі. І наче не сирота, і наче без батька. З близьких у мене залишились тітка Люся, до якої не подзвониш, бо телефон забула вдома, і подруга Настя, закохана у мого чоловіка.

Замкнуте коло. І я замкнена в ньому.

Стягнувши підбори та панчохи, забираюсь під тонку ковдру. Мені нічого боятися Золотова, чоловік не розпускатиме руки. Я не цікавлю його як дружина чи коханка. Моя роль очевидна — народити сина шляхом штучного запліднення.

Але це, мабуть, краще, ніж лягти з монстром в ліжко.

Не зглядаюсь, як сон сковує повіки. Сняться жахи, де в головній ролі — Богдан Золотов, а батько взагалі проганяє з рідних стін.

Розбита і втомлена я прокидаюсь, коли сонце зависло над верхівками дерев. Ні годинника, ні телефону немає, тож котра година залишається здогадуватись.

Від залишків вчорашнього макіяжу та пролитих сліз очі печуть нестерпно, а ще хочеться пити і в душ.

— Ненавиджу тебе, Золотов! Ти рідкісний негідник.

Мимоволі очі ковзають на безіменний палець правої руки, на каблучку, на нагадування, що я пташка в золотій клітці.

— Мда, Адель Золотова! Пора підривати п’яту точку і йти злити законного чоловіка. Силою тебе не змусять лягти на операцію, проти маєш всі шанси добрячи потріпати нерви цій тварині.

Глибоко дихнувши і налаштувавшись на гучний протест, таки встаю з ліжка й відправляюсь на пошуки гардеробної і ванної. З одягу — панчохи, трусики, фата. Якщо вийду в такому вигляді — точно лопне від крику, проте не факт, що в будинку ми самі. Тим паче мій новоспечений свекор збирався припхатись на сніданок. Золотов – старший — насуплений дідуган, який в рази виглядає зліснішим за свого сина. Такому перейти дорогу — нажити небезпечного ворога. Ліпше злити Богдана.

У гардеробній на мене очікує справжнісінький сюрприз у вигляді персонального магазину одягу. Чого тільки немає на полицях і вішаках. Я знаходжу все: від спіднього до елегантних вечірніх суконь. Речі дорогі, під мій розмір. Аж очі розбігаються від шикарного вибору. Зупиняюсь на короткій світло-жовтій сукні у великий білий горох та білосніжних кросівках. Для завершення образу зав’язую жовтою косинкою волосся у хвіст, щоб кучері грайливо підскакували у такт крокам. За подібну турботу ставлю Золотову плюс в карму. А за мої улюблені бренди косметики й парфуми — навіть зірочку. Цікаво, звідки дізнався? Не Ванга ж.

Порожнім коридором спускаюсь на перший поверх, де глобальну тишу прорізують чоловічі голоси із-за прочинених дверей. Здогадуюсь, що там їдальня.

Потрапляю на ясні очі двох Золотових, які вже сидять за широким столом зі столовим наряддям в руках. Богдан зустрічає холодним, невдоволеним поглядом.

— Добрий ранок, рідня! — розпливаюсь у награній усмішці та, з шумом відтягнувши стілець навпроти свого тирана, падаю на сидіння. — Чого без мене почали? Голодні дуже? Негарно, ой негарно.

Перегинаю палицю, та що поробиш. Жити хочеться, в університет хочеться, Макара побачити хочеться.

Богдан зиркає на годинник, повільно пережовує їжу і звертається до мене:

— Ти запізнилась.

— Коханий, у мене не було ні годинника, ні телефону. Сподіваюсь, ти пробачиш своєму коханому мішечку з грошима таку необачність.

Золотов -старший попихається і закашлюється.

— Думай, що говориш, — стискає виделку в кулаку.

— Смачного, — корчу гримасу й беруся за сніданок. Протягом вчорашнього дня я взагалі нічого не їла, тож не стримуюсь, уплітаю страви на дві щоки.

Золотов – старший першим порушує наелектризовану тишу:

— Адель, після сніданку я влаштую тобі екскурсію будинком. Ти тепер повноцінна господарка.

— На жаль, не можу. Я запізнююсь на пари.

— На кого навчаєшся? — спокійно запитує він, пропустивши повз вуха протест.

Дивно, розмір мого одягу, уподобання знають, а про навчання ні сном ні духом.

— Факультет міжнародних відносин. До речі, моя машина залишилась вдома. Не підкинете?

— Ти більше не навчатимешся в цьому університеті!