РОЗДІЛ 12 "Сусіди під одним дахом"

АДЕЛЬ

Дотики Богдана ледь відчутні, пальці делікатно ковзають фігурою, а в найвідповідальнішу мить, його долоні перетворюють у металеві лещата, які надійно утримують моє тіло у такт музиці.

Ніколи не могла припустити, що танго стане моїм першим весільним танцем. Танцем з чоловіком, який крім ненависті не пробуджує нічого в серці.

Але слід Золотову віддати належне. Рухається він прекрасно. І зі сторони ми виглядаємо справжнісінькою парою. Останні акорди зупиняють серце. Його тіло поруч, я відчуваю його навіть через тканину. Відчуття, ніби оголена в його долонях, ніби він повсюди, ніби розчиняюсь в темряві очей, які невпинно спостерігають за мною. Я хочу довіритись. Я справжня з ним… І в цьому танці я довіряю себе Золотову повністю.

Коли музика втихає, ми розходимось в протилежні кінці саду. Тільки тоді серце починає битись. Богдан спілкується з потрібними людьми, а я налягаю на шампанське у компанії Насті. Подругу не переслухати.

— Золотов — мрія, а не чоловік. Багатий, розумний, спортзал любить.

— Себе і коханку він любить, — шиплю, спостерігаючи вже за законним чоловіком з–під опущених вій.

Моя ейфорія від танцю минула і мозок прояснився, за кого вийшла заміж. — Він уміє грати на публіку, поводить невимушено і зовсім не злиться за чорні квіти.

— Адель, ти б менше пила. Попереду перша шлюбна ніч.

— Я швидше з вікна виплигну, чим дозволю до себе торкнутись.

— Макар сьогодні не бачила? — продовжує тиснути на болюче подруга.

— Вхід колишнім заборонено. Хоча коханка мого чоловіка навряд буде колишньою.

— Ти ревнуєш? — запитує вона, а я аж закашлююсь.

А можливо ревнувати того, кого не кохаєш?

Несподівано Золотов коситься у моєму напрямку, проймає холодними очима наскрізь, пропалює душу.

Є щось загрозливе і лякливе у цього погляді. Помічаю в його руках телефон. Макар? Однозначно хлопець не змирився з моїм одруженням і тепер намагається дошкулити впливовому бізнесмену.

За хвилину долаю відстань між нами, впиваюсь в його обличчя, всім виглядом показую нескореність.

— Не чіпай Макара. Не псуй життя хлопцеві. Ти отримав мене у дружини і вже нічого не змінити.

— Отримав тебе?

Золотов чіпляється за слова і перепитує з відвертим глузуванням та огидою в тоні. Маска невимушеності злітає з вродливого обличчя, оголюючи перед мною справжнісінького монстра.
Він роззирається навкруги, ніби намагається вгамувати накручені до межі нерви. Та градус напруги між нами навпаки зростає.

Чоловік хапає мене під лікоть і різко тягне до виходу. Просто так до виходу із саду, до воріт, біля яких стоїть його позашляховик.

— Що ти собі дозволяєш? Відпусти негайно!

— Весілля скінчилось, пора додому.

— Збожеволів? Я нікуди з тобою не поїду!

— Я ж  отримав дружину і робитиму з нею, все що забажаю!

Страх розриває душу, я залишусь наодинці з цим велетнем, який одним пальцем здатний розмазати мене по стінці. Одним пальцем!

— Відпусти! - ричу мов навіжена і не довго думаючи, кусаю чоловіка за руку. О! Такого випаду він не очікував! Богдан скрикує від болю, а мій рот наповнюється терпким присмаком чужої крові. Поки Золотов розосереджений, чимдуж шмигаю в будинок. Я закриюсь у своїй кімнаті, і не вийду звідки, навіть якщо доведеться перетворитись у живу мумію.

Проте… Проте Богдан спортсмен. Від нього не втекти. Від таких чоловіків не тікають. Неможливо.

Він доганяє швидше, ніж встигаю вхопитись за дверну ручку, ніж спробувати втекти.

— У машину швидко.

— Я з татом не попрощалась.

— Не сміши, ти йому байдужа, у тебе нікого немає, навіть подруги нормальної.

— І чоловіка коханого теж. Ти чужий! Нелюб!

Від цієї перепалки серце холоне. У мені прокидається маленька дівчинка, яка ніколи не знала матері, нормально не спілкувалась з батьком, не мала вдосталь часу насолодитися життям.

Останні слова зупиняють Богдана. Вказавши на автівку, м’якшим тоном додає:

— Давай без ексцесів. Нам доведеться жити разом, в одному будинку. Тож краще одразу розставити крапки над «і».

Діватись нікуди. Висмикнувши руку, гордо проходжу повз і таки сідаю в клятий позашляховик на заднє пасажирське сидіння.

Богдан сам сідає за кермо, а я відвертаюсь до вікна. Сльози просяться назовні, щипають очі, розривають серце. Так хочеться заплющити повіки, порахувати до десяти, прокинутись від цього жахливого сну. Все ніби не зі мною. Ніби немає білої сукні, обручки на пальці, монстра, з яким доведеться мешкати під одним дахом.

Ненавиджу! Господи, я ніколи не змирюсь з реальністю. Нехай тільки пробує доторкнутись — уб’ю.

Шкода, не прихопила ножа зі столу.

Коли машина закочується на просторе подвір’я вже знайомої садиби, я накручую себе до зриву головного мозку. Кожний рух Богдана здається спробою накинутись і взяти силою.