РОЗДІЛ 11 "Весілля в ексклюзивних тонах"

АДЕЛЬ

МИНУВ ТИЖДЕНЬ

— Ти все принесла? — напосідаю на Настю, яка увійшовши у мою кімнату, боязко роззирається по сторонах. Ще б пак! Такий подвиг провернути і піти проти мого батака.

— Все! — шепоче дівчина, поставивши на ліжко величезний білий пакет з весільним малюнком. — Охорона вирішила, що я з подарунком і не перевіряла вміст.

Нетерпляче зазираю всередину, скрикую від захвату.

— Дійсно подарунок. Настю, ти найкраща!

Цілую подругу в щоку та дістаю з пакета… Саме те, що треба для завершення образу нареченої.

Дівчина морщить носик:
— Адель, може не треба? Ти така гарна сьогодні. Золотов втратить дар мови від твоєї краси, а коли пізнає ближче — взагалі втратить голову. Замість псування стосунків, спробуй взяти його чарівністю.

— З глузду з’їхала? — обурююсь. — По перше, я кохаю Макара. По друге, достукатись до безсердечної людини в апріорі неможливо. У Богдана відсутній серцевий м’яз. От розсуди сама: ламають чотири життя заради тендеру? Середньовіччя! Мій тато теж втратив розум.

Настя нічого не відповідає, проте в її очах криється осуд, бо сама запала на Золотова.

Протягом тижня тато не дозволяв висовуватись з будинку, в університеті набрехав про мою хвороба, а тим часом підготовка до злощасного весілля йшла повним ходом. Я ж вперто мовчала, ігноруючи будь-які погрози. Щоб якось налагодити контакт, Віктор Володимирович підіслав до мене найкращу подругу. Настя за останні дні винесла і занесла мозок цим Золотовим, відверто захоплюючись моїм майбутнім чоловіком, якого щиро ненавиджу всім серцем. І зараз, окинувши вишукану сукню (до речі, куплену Богданом), святковий макіяж і високу зачіску, з нотками заздрості докоряє:

- Сліпа ти і дурна. Такого чоловіка відхопила, а побиваєшся за тюхтієм Макаром. На твоєму місці будь-яка дівчина стрибала з радощів до стелі. І відміть, що Богдан не одружується з коханкою. Він одружується з тобою.

- Золотов запропонував цей шлюб заради вигоди. На щастя, він не бачить у мені дружину, як і я у ньому законного чоловіка. А перетворювати життя на пекло я вмію.

Настя скептично киває головою, нишпорить у телефоні та простягає мені свіжу світлину із соціальної сторінки Золотова, де він позує у весільному фракові.

Мимоволі застигаю на еталоні ідеальної чоловічої краси, яка усміхається білосніжною загадковою усмішкою. Усміхається всім, однак не мені. Чорний колір та біла сорочка гармонійно підкреслюють смуглу шкіру, темно-русяве волосся, зібране на потилиці, стильну русяву бороду і губи… вони м’які, солодкі…

Стоп!

— Не дратуй, Настю. Краще допоможи зняти діадему і одягнути віночок.

Подруга допомагає навести останні штрихи мого весільного образу. А коли ми закінчуємо, підсумовує:

- Ти знаєш, дуже круто вийшло. Всі будуть вражені!

- Не сумніваюсь, — хмикаю я, нафарбувавши губи принесеною помадою. — Недаремно два дні ганяла магазинами. Дякую, моє золото, за підтримку. Якби не ти, я б не зуміла…

У двері настирливо стукають.

— По місцях! - командує Настя і крокує до дверей. Я застигаю навпроти, натягую на обличчя маску приреченої вмирати, прислухаюсь до свого серцебиття. Бідне серце вибивається з грудей, тріпоче наче стою на краю бездонного урвища. Золотов точно уб’є за витівку з весільними аксесуарами.

Подруга ривком прочиняє двері, показуючи гостям головну винуватицю свята. Мої очі одразу впиваються у масивну фігуру Богдана. Він дуже гарний. За інших обставин я б назвала його найпривабливішим нареченим на світі.

Але ж і я найнеймовірніша з усіх, кого коли-небудь зустрічав!

Секунда шоку.

Друга.

Тиша серед гостей давить на вуха. Здається, її прорізає голосне дихання Золотова. Не, голосне!

Злюче!

— Адель! — першим приходить до тями тато. — Адель! — і вже робить крок вперед, щоб вхопити неслухняне дівчисько, заштовхати її назад у кімнату, щоб змити чорну помаду з губ, зняти чорний вінок з голови, викинути у сміття весільний букет з чорних троянд Халфеті, перев’язаних довжелезною чорною атласною стрічкою, а ще стягнути один важливий елемент — здоровенний фатиновий пояс–бант, звісно чорний.

Однак стається щось непередбачуване. Мої плани летять шкереберть, бо Золотов помахом руки зупиняє розлюченого батька… І… дарує мені усмішку щасливу, захоплену, неповторну. Бляха! Богдан прекрасний актор, який вмить переграє ситуацію на власну користь.

Я чекала крику, погроз, вибуху, але не усмішки. Чоловік приязно простягає широку долоню, у яку повинна вкласти свою.

Я не повинна! Я ж все продумала! Чорні аксесуари повинні були зірвати кляте весілля.

— Адель, — ніжно звертається Золотов. — Я довго чекав цієї миті.

Господи, я торкаюсь розпеченого заліза, кров у венах стигне, дикий страх перед вдаваною люб’язністю здавлює горло болючим спазмом. З рота виривається хрип. Залізною хваткою Золотов обхоплює палці, тисне сильно, показує мені моє місце.

«Ненавиджу! Я ненавиджу тебе, Золотов», — промовляю очима, надсилаючи на його голову тисячі блискавок.