РОЗДІЛ 10 "Помилки, які руйнують"

АДЕЛЬ 

У двері обережно стукають, ніби питаючи дозволу. Золотов навряд проявить подібну галантність. У його правилах вриватись, розмахувати пістолетом, закидати дівчат на оберемок, розмазувати опонентів по стінці. Бідний Макар. Страшно уявити, як йому дісталось. У хлопця немає впливових батьків, щоб позмагались із Золотовим. У разі найгіршого варіанту, його пошукають і замнуть справу. Ні! Я ніколи не пробачу собі, батькові, Богдану, якщо з коханим станеться біда.

Знову стукають, вириваючи з роздумів.

— Заходьте, — запрошую без ентузіазму в голосі. Про всяк випадок хапаю з тумби порцелянову вазу.

Нехай тільки пальцем мене торкнеться хтось. Богдан обережно штовхає двері й одразу сконцентровується на «зброї» у моїх руках. Брови ошелешено злітають догори. Ага! Дзуськи підійдеш! Я вмію нападати, і роздерте обличчя тому факт.

— Постав на місце, — говорить спокійним тоном. М’якими кроками він ступає всередину. Про себе відмічаю на чоловікові спортивні чорні шорти та широку чорну футболку з величезним вирізом, з якого визирають треновані м’язи. Волосся пишною кучерявою копою спадає на плечі, додаючи сексуальності власнику. Люся мала рацію, такі екземпляри рідкісної чоловічої краси купаються у жіночій увазі. Не дивно, що має постійно коханку. Його типаж не здатний існувати без коханки.

— Не поставлю, — з викликом відповідаю. — Зробиш хоч крок — гепну!

— Взагалі-то це моя кімната. І я постукав, а ти дозволила увійти.

— Думала, батько за мною приїхав, — ціджу крізь зуби, залишаючись стояти на місці.

Кутики чоловічих губ смикають у подібності усмішки. Не зважаючи на мої протести, спокійно йде далі та розтягується на ліжку. Саме так — на своєму широкому ліжку.

— Тобі більше пасує ім’я Слава, — ліниво промовляє, не зводячи пильного погляду.

— Перепрошую, що?

— Слава — велика богиня війти та перемоги. Її ім’я багаторазово згадується у Велесовій книзі і за легендою назва слов’ян походить від нього.

— Ти зараз вирішив вразити розумом, переповідаючи інформацію з Вікіпедії?

Обличчя Золотова добирає м’яких тонів і він усміхається. По-справжньому усміхається, а в темних очах спалахують вогники азарту.

— Ти вся така серйозна, з розтіпаним волоссям, з вазою в руках… Войовнича дівчина.
Трясця! Оглядаюсь на всі боки і щоки спалахують соромом.

— Я б подивилась у дзеркало, але воно на стелі чогось.

— А ти не здогадуєшся навіщо над ліжком дзеркало?

Здається, я готова провалитись крізь землю. Просто тут і зараз. Питання прозвучало провокаційно і водночас так звабливо, що у животі затріпотіли метелики. Дивні відчуття, сильні, заборонені.
Мабуть, червонію з голови до п’ят.

— Що з Макаром? — змінюю тему.

— Ти не відповіла на моє питання. Тікати з хлопцем — ти доросла, а як мова заходить про секс — спалахуєш як факел.

Його цікавить мій інтимний досвід? Я правильно зрозуміла? Святі небеса, я ж не розповім про невинність.

— У моєму віці секс це друге «я». А я не звикла відмовляти собі в задоволенні.

Темні очі навпроти звужують до щілинок, з яких точиться ненависть і зневага. Богдан до хрускоту стискає пальці в кулак. Моя відповідь розчаровує «нареченого» і збільшує ненависть в рази.

Тож я припустилась помилки, вирішивши подражнити лева, який розуміє тільки, що таке чорне, а що таке біле. Інших барв не існує.

— Віктор Володимирович чекає на повір’ї. Спускайся.

— Ти теж не дав відповіді на моє питання. Що з Макаром? Ти пристрелив його, як лисицю під сараєм?

— Я поспів вчасно і врятував вам життя.

Богдан втуплюється в телефон, натякнувши на завершення розмови. Та я не можу піти, не скориставшись останнім шансом достукатись до безсердечної людини.

— Послухай, Богдане, цей шлюб помилка. Ми кохаємо інших і будемо мучитись.

— Ти про мене нічого не знаєш, ні кого кохаю, ні що люблю, — розбиває вщент мої сподівання. — Не змушуй батька хвилюватись.

— Якби тато хвилювався за доньку як належить батькові, вона нізащо не втекла з дому.

З цими словами шпурляю вазу у куток і вона розлітається на сотні шматків. Здається, був антикваріат.

Злість розпирає груди, я більше нічого не чую. У вухах шумить, ніби перебуваю під водою. Тіло б’є пропасниця, так холодно і самотньо, дико і боляче.

Батько дійсно чекає біля своєї машини і навіть радий мене побачити. Проте його обійми рівнозначні смертоносним тенетам. Вирвавшись, сідаю на заднє сидіння машини. Тато вмощується поруч.

— Де Макар?

— Це все, що тебе бентежить?

— Або ти скажеш правду, або…

— Або що, Адель? Знову спробуєш втекти? Не вдасться, бо я приставив охорону. Зневажатимеш рідного батька? Давай, ти і без того показала зневагу.

— Я перестану розмовляти.

Мій маленький протест не впливає на незворушність політика. Він звик гнути свою лінію, насаджувати своє бачення, нівелювати свої поняття.