РОЗДІЛ 9 "Пастка закрилась"

АДЕЛЬ

Літній ранок огортає прохолодою, яка забирається під футболку і морозить до кісток. Я забула кинути у рюкзак кофту, тож тепер зуб на зуб не попадає. Макар теж труситься біля мене, хоч відчайдушно намагається не подати вигляду.

У занедбаному сараї пахне пліснявою, мишами і старістю. Ми сидимо обійнявшись на струхлявілому сіні, прислухаємось до кожнісінького шелесту за дерев’яними стінами.

— Даремно машину залишили, — пищу в плече хлопцеві.

— Нас вичислять по номерах. А так маємо шанс сховатись в селі.

— І скільки часу сидітимемо в цьому сараї? Скоро запаси скінчать.

— Головне, щоб місцеві не засікли. Здадуть і тоді точно кінець. Моя тітка живе приблизно за двадцять кілометрів від цього села. Вночі вирушимо в дорогу.

Я дуже втомилась. Дві безсонні ночі, дикий страх вимотали душу. Голова болить нестерпно.
Скрутившись в клубочок, схиляюсь Макару на коліна і заплющую повіки. Над вухом дзижчать комарі, один жалить прямісінько в щоку. Мабуть, мій батько мав рацію, що я не пристосована до простого життя.

— Потерпи трохи, кохана, — підбадьорює хлопець, на що мовчки киваю. Дороги назад немає.

Раптом в протилежному кінці сараю, десь під соломою роздається жалібний писк. Від несподіванки аж підскакую, а табун мурах вмить пробігається по спині.

— Що це? — тремчу. На думку спадають вовченята. З жаху округлюю очі до блюдечок і дивлюсь у напрямку повторного писку.

— Може собака тут цуценят народила.

Проявивши більшу сміливість, Макар підповзає до джерела писку.

— Що там?

Розгорнувши сіно, схвильовано відповідає:

— Лисенята, їх двоє. І вони зовсім маленькі.

— Не бери звірят на руки, вони можуть хворіти на сказ. Давай потихеньку вибиратися і шукати нове пристановисько.

— Та годі. Вони тільки народились, — Макар вже тягнеться до тваринки, як із-за стіни роздається гарчання.

— Господи, це ж їхня мати.

Перед очима постають всі відомі факти про напади лисиці на людину, про їхні хвороби, про те, яку небезпеку несуть дикі звірі. А враховуючи, що наші телефони розрядились, чекати порятунку нізвідки.
Кидаюсь на пошуки палиці, руки тремтять, очі від сухості печуть. Лисиця гарчить, шкрябає об закриті двері.

Я не готова вмирати…

Раптом повітря сколихує постріл. Справжній постріл з пістолета. Скрикнувши, хлюпаюсь п’ятою точкою на брудну долівку і закриваю обличчя руками. Світ довкола видається фільмом жаху. Тепер вже не звір лякає, а монстр, який застрелив його.

У двері гупають — і вони з розмахом відлітають вбік. На порозі, заступаючи сизу поволоку ранку, з’являється масивна фігура Золотова. З пістолетом в руках він прямує до мене, віддирає долоні, оглядає прискіпливим поглядом.

– Ти як? Не поранена.

З моїх губ зривається кволий схлип. Я так сильно злякалась, що слова застрягли в горлі.

Як я можу бути? Хвилину тому ледь не загинула від зубів скаженої лисиці, а тепер потрапила в пащу нелюду, який точно не пожаліє. Я попала. Попала по повне не хочу.

— Адель? Що він тут робить? — запитує Макар. — Що між вами спільного?

Мені страшно відповісти. Страшно сказати правду.

— Батьків знайомий.

Вирвавши зап’ястя з металевого чоловічого захвату, відповзаю якомога далі від нього, поки не впираюся спиною об дерев’яну перепону. Під вбивчим поглядом чорних очей незатишно. Золотов дуже розлючений. Ніздрі розширені, волосся скуйовджене, стирчить у різні сторони, три верхніх ґудзики темно-синьої сорочки розстебнуті і виставляють на показ великий трикутник смуглої шкіри. У цю мить Богдан схожий на лева, який готовий ковтнути здобич. Очі перебігають з мене на розкидані речі, потім на блідого Макара.

— Вийшов! — ричить до останнього. — Нам поговорити треба.

— Ні, це ти геть звідси! — зриваюсь на крик.

Де й сили беруться зірватись на ноги, вказати рукою на вибиті двері.

— По- доброму не розумієш. Макс, цього в багажник.

— Не чіпай Макара!

— А то що?

Золотов широкими грудьми перегороджує шлях до коханого.

— Сам напросився!

Не знаю, який біс у мене вселяється. Наче несповна розуму, нігтями впиваюсь в обличчя «нареченого», дряпаю до крові, вию на все горло. Богдан не чекав подібного спротиву! І поки приходив до тями, поки скрутив мене, я добряче посувала ідеальну фізіономію.

— Заспокойся, дурепа! Інакше зв’яжу!

— Та пішов ти!

Фраза виявляється останньою каплею у чаші святого терпіння Богдана Золотова. Смачно виматюкавшись, він одним ривком закидає мене на плечі і виносить із смердючого сараю.
Краєм ока ловлю труп лисиці. Бляха, вона намагалась захистити своє потомство, натомість поплатилась життям. Золотов без жалю застрелив тварину, і так само зробить зі мною, Макаром, будь-яким, хто піде проти його наказів.