РОЗДІЛ 7 "Себе не втрачають"

АДЕЛЬ

Близько опівночі до мене телефонують. Гаджет гарчить по верхні тумби, і сполохане серце спросоння робить кульбіт. Знервована та втомлена, я не збагнула, коли сон стулив повіки. А тепер, розплющивши очі, намагаюсь адаптуватись до темряви.

— Адель, як ти? — голос Макара звучить з нотками турботи. — Батько дуже кричав?

— Я нормально, а ти? Чому не відповідав на дзвінки. Я сто разів набирала.

Досада на хлопця оживає з новою силою. Я так хвилювалась, а він тільки вночі обізвався.

— Не ображайся, будь ласка. Я думав. Якщо Віктор Володимирович категорично проти нашого шлюбу, вважає мене не гідним та слабодухим, то ми втечемо. Втечемо удвох! — гарячково випалює кожне слово. І з кожним наступним аргументом, чому цей вихід єдиний в нашій ситуації, я схилюсь дати згоду. А що? Документи є, банківська карта платинова, кімнату на замок не закрили. Хіба охорона не випустить. Вірні батькові пси стережуть і доповідаюсь про всі кроки мешканців будинку. У плані безпеки тато не менш схиблений, ніж на мрії узаконити найвигіднішу домовленість століття.

— Кохана, ти чуєш? Втечемо. Тільки скажи «так» і я все організую, — продовжує наполягати Макар. — Я підготувався, зібрав у рюкзак найнеобхідніші речі, трохи грошей, документи. Ти також швидко збирайся. Через годину чекатиму біля будинку на таксі.

— Макар, мені навряд вдасться вибратись з подвір’я непоміченою. Батькові посіпаки сновигають по периметру, одразу повідомлять про намір вийти за межі паркану.

— Тоді завтра, втечемо з університету.

Ідея краща за попередню. Шальки терезів на її користь переважує темна ніч за вікном та відсутність бажання ночувати на вокзалі. А ще батько у пориві злості може перекрити мені дихання.

— Завтра з університету, — відповідаю скоромовкою, а в самої серце тарабанить так, що перекрикує перемовини охоронців.

— Я кохаю тебе, Адель!

— І я кохаю. Будь обережним.

— Не тривожся, мила! Я впевнений у собі, у своїх силах, у правильності наших вчинків. Якщо зараз схилимо голови, то назавжди втратимо своє кохання.

— Вранці я скажу батькові, що готова прийняти його сторону. Він повірить і не приставить охорону. А після пар ми втечемо, — переходу на шепіт.

— Бляха, може зараз? До ранку що завгодно станеться. Збирай речі зараз.

— Ні, Макарчику. Уночі важко тікати, погоня нас наздожене за першим поворотом.

За сніданком я погоджусь на шлюб з Богданом, присплю батькову увагу, а ще зніму гроші, щоб мене не відстежили за банківською картою. Якщо тікати, то слід все ретельно обдумати, врахувати ризики.
Про шлюб із Золотовим коханому не кажу ні слова. Ця звістка вб’є хлопця. Змагатись із досвідченим впливовим бізнесменом студент першого курсу однозначно не стане.

— Вмовила, — без ентузіазму відповідає хлопець. Пригнічений і розбитий він намагається поводитись гідно.

До ранку не вдається заснути. У голові прокручуються найрізноманітніші версії розвитку майбутніх подій. Коли вдається задрімати, мучать кошмари. І в кожному Богдан наздоганяє втікачів. На ранок підводжусь з ліжка зі змішаними думками. На автоматі запихаю у рюкзак кілька пар спідньої білизни, дві футболки, вигрібаю зі скриньки коштовності. Одягу багато не беру, оскільки велика поклажа викличе підозру.

Дивлюсь на себе у дзеркало. Вигляд так собі, на три з п’яти. Обличчя бліде, під очима красуються синці. Одягаю блакитні джинси, легку чорну сорочку, неслухняне волосся зв’язую у високий пучок. Готова. Я на все готова, аби не перетинатись із Золотовим.

Спустившись в столову, застаю тата за сніданком. У нього теж понурий, втомлений вигляд, обличчя опухле. Вочевидь свій «батьківський біль» заливав спиртним.

— Добрий ранок, — сухо вітаюсь і сідаю на свій стілець.

Стіл гнеться від наїдків, та у горло шматок не лізе. Образа батька така сильна, що кров гепає у скронях. Намагаюсь приховати роздратування. Покірність — головний козир в руках.

— Виспалась? — запитує буденно.

— Так, зараз в університет поїду. Трохи хвилююсь перед важливим семінаром. Тема незрозуміла.

— Моя дочка найрозумніша і приймає правильні рішення, — натякає він на вчорашню розмову. Бачу, як пальці міцно стискають чашку з чаєм.

— Ти ж від мене не відстанеш? — без тіні страху схрещую погляди.

— Я пішов на такий крок заради твого блага. Богдан тебе захистить і забезпечить, інакше три шкури з нього спущу.

— Вагомий аргумент, — видихаю і тягнусь за картоплею.

Попри відсутність апетиту, треба поїсти. Попереду важкий день і сили знадобляться. Тишу прорізає цокання ложки об тарілку. Відчуваю на собі проникливий погляд, напруга довкола наростає. Вочевидь, тато чекав спротиву, голодування, криків. Натомість — мовчу.

— Адель, твоя покірність насторожує. Затишшя перед бурею? Що ти задумала?

— Нічого, бо за мене все вирішили.

— Ти ж не зірвеш весілля? Не осоромиш мене? — подається вперед.

— Ні, — відповідаю твердо, відкидаючи серветку вбік. — Ти мій батько і я вдячна, що подарував мені життя. Але Богдан не має жодного стосунку до Адель Корнійчук, і через тиждень він глибоко пошкодує про намір одружитись заради грошей. Я не товар.