РОЗДІЛ 6 "Я жива!"

АДЕЛЬ

Тато тихо прочиняє двері в мою кімнату. Лежу на ліжку, зарившись носом в подушку, вдаю, що не бачу.

Біль кривить серце. Я не очікувала подібної реакції на звістку про одруження, не була готова.

Мої мрії нещадно розбиті. І спілкуватись я не хочу.

— Адель, — звертається він, підсунувши ближче стілець. — Нам потрібно серйозно поговорити. Макар не той хлопець, за якого видам єдину дочку.

— Не той? — зриваюсь на крик. Нерви на межі. Сама я схожа на блискавку, яка летить з небес в землю. — Не той? Ми кохаємо один одного. Розумієш? Я жити без нього не можу. Розумієш?

— Заспокойся, будь ласка, — додає твердішим тоном. — Зараз ти на емоціях, однак візьми себе в руки. Так, ти доросла дівчина, яка має власне бачення речей. Так, ти маєш право на почуття. Так, ти можеш ображатися.

— Але… Є ж але… Озвуч, я хочу почути! — міцно стискаю край ковдри, пальці німіють від безсилля.

— Ти не вийдеш заміж за злидаря, у якого немає ні совісті, ні честі.

— Ні грошей на рахунку, ні впливових батьків, ні перспектив? — продовжую замість нього.

— Макар прагне отримати статок твоїм коштом, — рубає батько. Його спокій вдаваний, коли зуби аж скриплять.

— Ти не знаєш Макара. Він геній і сам заробить на життя.

— Авжеж! Купить такий будинок, найме прислугу, оплатить відпочинок за кордоном, розрахується за твої сукні!

Сарказм влучає в ціль. Хлопцеві не скоро вдасться досягнути вершин, щоб забезпечити мене на рівні батька. Роки пройдуть. Закушую губу, збираючи силу волі в кулак.

— Переїдемо в гуртожиток і житимемо як всі.

— Фантазерка, — хмикає він. — Поглянь у дзеркало і побачиш справною принцесу, яку життя в кабалі, щоденні злидні зламають. Не руйнуй майбутнього з цим «генієм».

— Стривай, — підбираюсь по ліжку до сурового обличчя. — Ти відмовляєш мене від Макара, а не від шлюбу?

— Богдан Золотов гідна кандидатура на роль твого чоловіка і мого зятя. Ваше одруження скріпить нашу домовленість у бізнесі.

Він говорить спокійно, буденно, немов масло на хліб намазує. Не розуміє, що ріже розпеченим залізом моє серце.

Очі відкриті до неможливо, печуть, бо від шоку не здатна кліпнути. Сльози вмить висохли.

— Повтори, — промовляю надламаним голосом. — Я повинна вийти заміж за Богдана? Я ж не знаю його. І головне — знати не хочу. Ні! Ніколи!

Несподівано тато хапає за зап’ястя і підтягує на край. Рівень злості й роздратування зашалює, протести марні.

— Я все сказав. Через тиждень весілля.

Відпускає так само різко, йде до дверей не оглядаючись. Наважуюсь на останній вагомий аргумент.

— У нього є жінка, яку кохає. Невже відсунув кохання і погодився на шлюб з розрахунку? Ти що погрожував йому заради вигоди?

Батько застигає на місці, мої слова залітають у зачерствілу душу.

— Сам запропонував, а я погодився, бо він чоловік, здатний захистити й забезпечити свою сім’ю.

У погляді тата проскакує поблажливість, дивиться як на наївну дитину. Спокійно і з витримкою.

Складається враження, що моя поведінка — це дитяча істерика, яку не слід сприймати серйозно.

— Будь ласка, таточку, — злітаю з ліжка, підходжу впритул. — Відмовся від шлюбу. Якщо цей Богдан порядна людина, він дотримається умов без одруження.

— Адель, готуйся до весілля. З часом тільки подякуєш.

І він йде… Залишає наодинці з болем, страхом, безвихіддю. Спересердя хапаю порцелянову вазу і жбурляю її в двері. За нею розбиваю фоторамки, на яких ми вдвох, розкидаю речі, меблі.

Ненавиджу! Ненавиджу цього Богдана! Як там його? Золотов!

— Так не можна, тату! — несамовито кричу на усю кімнату! — Я жива, тату, я жива! Помилуй! Не треба! Тату!

Мої розпачливі крики крізь прочинене вікно відносить вітер до лісу. Охоронці чують — байдуже! Нехай всі знають, що Віктор Корнійчук — тиран, який заради вигоди продав власну єдину дочку.

— Продав…

У кімнату вбігає перелякана Люся і не дозволяє збожеволіти цілковито.

— Дівчинко моя, тихо! Тихо, моя ластівочко! Я поруч. Заспокойся. Жінка опускається на коліна, кидає в обійми, притискає до грудей. Так і сидимо з нею на підлозі, поки дихання нарешті вирівнюється.

— Люсю, татко продав мене, — схлипую. — Ніби я товар. А не жива людина. Хіта так можна? Надворі двадцять перше століття.

— На жаль, грошам і владі не має значення час. Вигідні шлюби завжди укладались. Ох, дитинко!

— Я вмру без Макара! Ні. Я помру із Золотовим.

Люся дає змогу виплакатись. Тепла долоня бережно торкається волосся, заспокоює.

— Уявляєш, всім багатим чоловікам потрібна зручна дружина.

— Золотова чекає розчарування: ти під цю категорію не підпадаєш.

— У нього є інша. Коханка.