РОЗДІЛ 5 "Відчинити серце"

Я помітив її одразу. І одразу впізнав. Перелякана дівчинка з дороги, спокуслива блондинка у бутику, справжня принцеса у пишній сукні та з кульками в руках — це все Адель Корнійчук, моя наречена, яку вже ненавиджу всією душею. Дідько! Земля не тільки кругла, а й мікроскопічна. Ми знову зустрілись в будинку її батька, куди заїхав обговорити деталі майбутнього союзу. Старий Корнійчук — впливовий політик, а мені так потрібний тендер. Його слово вирішальне. Хитрий старий лис погодився підтримати нашу компанію, але за однієї умови: зажадав безпечного, багатого життя для єдиної доньки. Тепер я повинен одружитись. Одружитись з нею.

По приїзду, господар провів мене не в кабінет, а в бібліотеку. Мовляв, тут менш офіційна аура. Все-таки скоро станемо родичами. Старий сів у крісло і за склянкою бренді розпинався, яка у нього скромна, вихована дівчинка. А я тим часом спостерігав за виставою у саду. Тюхтій і боягуз робив пропозицію скромній дівчинці. Жалюгідний мамин хлопчик. Йому б у спортзалі гантелі потягати, після чого вже пхатись у дорослі чоловіки. Зізнаюсь чесно, коли ці двоє пускали кульки у небо, я хотів реготати. Наївні! І ти, Адель, наївна пустоголова дівчинка.

Ситуація з її одруженням виявилась дуже недоречною.

Якось аж жаль стало поважного політика. Рідна дитина осоромила, забруднила благородне прізвище в багнюці, виставила посміховиськом у моїх очах.

Віктор Володимирович, проводжаючи мене до автомобіля, помітно нервує.

— Богдане, перепрошую за інцидент у будинку. Я розберусь.

— Гроші три години тому перейшли на ваші рахунки. Я вимагаю гарантій, — зумисне тисну, щоб позлити.

— Сьогодні я поговорю з Адель і через тиждень відгуляємо весілля.

— Попереджаю, зайві витівки перед загалом нікому не принесуть користі. Я також йду на великі жертви заради бізнесу.

— Адель — юна дівчинка.

— Цю пісню я чув. Та схоже юна дівчинка виросла і готова уникнути батьківського контролю.

Віктор супить брови, з грудей виривається важке дихання. Стукаю його по плечі, мовляв, тримайся, старий. Шосте чуття підказує, що «юна діва» задасть доброго жару посрібленій голові. А стосовно мене… Закрию у заміському будинку, поясню межі свого особистого життя, до якого, до речі, не має найменшого стосунку.

Дратує мала! Дуже дратує!

Сівши в машину, спересердя товчу кулаком по шкіряному кермі. Якби не той клятий випадок на дорозі, якби не розмови з батьком про угоду з Корнійчуком, я б встиг до Тані і зумів врятувати нашу дитину.
Дикий крижаний біль розбитих сподівань стискає душу в грудочку. Ні, я не знайду у собі сили подивитись на новоспечену наречену у ролі справжньої дружини. Вона ніхто, порожнє місце, нуль без впливу свого тата і моїх грошей. Ніхто! І ставлення до неї буде аналогічним. Нехай звикає, що її не купили, а продали.

Двигун заходиться ревом. На щастя, охоронці встигають прочинити ворота. На шаленій швидкості повертаюсь у місто, до Тані. Сьогодні я розповів коханій про своє одруження. І запропонував залишатись моєю, бо місця в моєму житті для іншої жінки не існує. Думав, погодиться. Вона ж кохає.
На дзвінки Тетяна не відповідає. З протилежного боку вхідних дверей панує мертва, давка тиша. Дівчина відверто ігнорує гепання кулаків по дверному полотні.

Я знаю, що кохана вдома. Перед тим, як піднятись на її поверх, відшукав вікна. У них світилось.

— Таню, я прийшов поговорити. Відкрий, будь ласка.

Прикрий здогад прорізає серце. Мабуть, до справи приклав руку батько. Колишня підлегла дошкуляє планам на тендер як кістка в горлі, крім того, вона має значний вплив на мене, на мій вибір.

Однак я не здатний змінити ухвалених рішень. Якби під серцем носила дитину, ніхто не дозволив рости невизнаним сиротою. Ніхто! Жодні гроші і тендери!

Кнопаю повідомлення: «Відчини, сонечко! Я ключі забувся у машині».

Дівчина читає сповіщення, однак залишає його без відповіді.

— Бляха, я нічого не розумію.

Зумисне ігнорує? Ставить на місце? Намагається виторгувати якомога більше грошей на моїй закоханості?

Стоп! Мозок зараз вибухне. Таки спускаюсь на перший поверх, плентаюся до машини, а вже звідти повертаюсь із в’язкою ключів.

Спішу. І так сильно турбуюсь за жінку, яка останнім часом бісить істериками. Наприклад, сьогодні довелося звозити її по магазинах, щоб розвіялась, прийшла в себе, порадувалася шикарній сукні й дорогому, вишуканому браслету. Останній я подарував сьогодні під стінами цього будинку. Подарував і чітко окреслив межі нашого спільного майбутнього, де їй відведений статус коханки та утриманки. Збісилась! І тепер відверто ігнорує.

Пальці тремтять, ніби торкаюсь розпеченого заліза. Я боюсь тиші за дверима, боюсь невідворотності, яка підступною змією клубочиться в області сонячного сплетіння.

— Таню! Таню!

Розмашистим кроком йду вглиб квартири. Вітальні, кухня, спальня — порожньо. Смикаю за ручку у ванну кімнату. Зачинено. Щосили гепаю кулаками.

— Відчини негайно!
І знову набридлива тиша.

Доводиться плечем вибити кляті двері. А там … долю секунди ошелешено дивлюсь на повну ванну води, на сплячу кохану, на розкидані пляшки з-під алкоголю. Це ж скільки прийняла на душу, що відключилась у крижаній купелі?