РОЗДІЛ 3 "Що відбувається?"

АДЕЛЬ

З прискіпливістю чоловік сканує мене з маківки до п’ят і … гидливо кривиться.
— А де Настя?
Тепер одна брова красеня повзе догори, а я виглядаю цілковитою дурепою.
Незнайомець театрально озирається, ніби запитала про собачку, що могла бігати бутиком. Намагаюся взяти себе в руки.
— Перепрошую. Я думала за ширмою моя подруга. По-дурному вийшло. Раз ми зустрілись, я можу якось віддячити за допомогу на дорозі?
— Яку допомогу? — з протилежної кабінки вигулькує приваблива шатенка у темно-червоній сукні до п’ят. Теж з етикеткою. На її ідеальному обличчі вимальовується роздратування, і красуня перетворюється на справжнісіньку відьму. Ненависні очі повзуть моїм декольте, ногами. Між нами різниця у віці десь років десять. Схоже, бачить в мені конкурентку. — Що відбувається, Богдане?
Така поведінка зі сторони виглядає як мінімум дивною. Богдан невимушено усміхається, серйозне лице добирає ніжності і дитячої щирості. Дивовижний контраст, враховуючи об’єми чоловіка та уміння постояти за себе.
— Випадково зустрічались, не переймайся. Сукня тобі личить. Можемо йти на касу?
— Замість того, щоб чіплятись до чоловіків, займись навчанням, — вона тицяє пальцем в моєму напрямку, а тоді сердито чимчикує до каси. Богдан не затримується.
— Дякую! — кричу у слід, та він тільки руку підіймає догори, мовляв, досить, тему закрито.
Гіршої ситуації годі придумати. Я ж хотіла подякувати.
Нарешті у примірочну зазирає Настя і захоплено сплескує в долоні. Вона запевняє, що кращого варіанту не знайти, а в мене на душі неприємний осад. У цій сукні я схожа на розпусну звабницю, а не на виховану, толерантну дівчину, яка закінчує перший курс факультету міжнародних відносин. Не мій стиль. Не сьогодні.
Проходжуюсь бутиком і зупиняю свій вибір на святкові сукні з пишним до колін подолом, корсетом, прикрашену стильною вишивкою в області поясу. Пастельний відтінок стриманий, додає елегантності.
— Біла сукня мені більше до вподоби. Ти у ній сексі, — Настя мрійливо розглядає тонку тканину.
— Візьми собі, — знизую плечима.
Магазин покидаю зі змішаними відчуттями всередині. З однієї сторони я розумію, що перетнутись з Богданом і його навіженою дівчиною у великому місті — це один шанс з мільйона. З іншої сторони менш за все хочу з ним побачитись знову. Дивний тип. Небезпечний.
—Так, подружко, розслабся й не морочи голову. Увечері чекає важлива подія, а попереду безліч справ: косметолог і візажист. До речі, зачіску придумала?
— Вистачить легких локонів, щоб прикрили оголені плечі.
Настя ствердно киває головою та підбадьорливо штовхає убік.
— Після зустрічі в бутику із незнайомцем дивно поводишся.
— Просто неприємний тип. Не більше.
— Ну, ну, — підтакує Настя, проте дає спокій.
Посиденьки в салоні краси підіймають настрій вище позначки «нуль» і з приємним трепетом на серці близько шостої вечора повертаюсь додому. Батьківський будинок схожий на сучасну фортецю, обведену двометровим кам’яним парканом. Ще й місце підхоже — за п’ять кілометрів від міста під самісіньким лісом. По сусідсву поки порожні земельні ділянки, і якби не охорона по периметру подвір’я, дім виглядав би самотнім, покинутим маятником. Попри три поверхи розкішних покоїв, на нас працює одна хатня робітниця — і кухарка, і покоївка. Тітка Люся у сім’ї Корнійчуків з’явилась за довго до мого народження, а після смерті матері звалила на плечі не лише домашні справи, а й частину виховання Адель. Ось з нею я можу поділитись найменшими секретиками.
Влетівши на кухню, тобто постійне місце дислокації тітки Люсі, знаходжу її заклопотаною за приготуванням вечері. На плиті булькотить кілька каструль, на столі красуються нарізки та салати.
— Привіт! — кидаю з порогу. ¬ — У нас гості?
Не припиняючи шинкувати ножем, вона відповідає заклопотаним тоном:
— Не знаю, твій тато наказав підготуватись, цитую «про всяк випадок». А ти сама чи з Настею? Допоможете? — нарешті жінка підводить очі від цибулі в моєму напрямку. Втомлене обличчя видовжується. — Ого! Яка ти гарна, підготувалась, а ще розпитуєш про гостей.
— Ні. Про батькові плани нічого не знаю. Маю зовсім інший привід. Я справді красуня? — верчусь перед жінкою.
— Ще питаєш. Справжнісінька принцеса, делікатна і витончена. Шкода, твоя мати не дожила до цього дня, щоб помилуватися красою доньки.
— Люсенько, я така щаслива, — прикриваю очі. — І дуже хотіла б, щоб сьогодні матуся була поруч. Мені не вистачає її підтримки. У мене татко класний, проте з ним по-жіночому не поговориш.
— Квіточко моя, я завжди біля тебе та готова вислухати у будь-який час.
— Сьогодні Макар прийде до нас! — урочисто промовляю та чмокаю жінку в щоку. Радість розпирає нутрощі, тому стримуватись не знаходжу сил.
— Прийде як …
— Думаю, зробить пропозицію, — переходжу на шепіт і повисаю на шиї у дебелої кухарки. — Все, я побігла.
— Стривай! Але пан Корнійчук запросив…
Зблідла Люся не встигає ні зупинити мене, ні до ладу пояснити, бо телефон заходиться улюбленою композицією, яку спеціально установила на коханого.
— Тримай кулаки і порадій за мене! — кричу з порогу.
— Адель!
Не чую, немов на крилах вилітаю з будинку. На подвір’ї помічаю дорогу чорну автівку класу «люкс».
«Таки гості навідались, і зараз тато зайнятий. Чудово, нам з Макаром ніхто не заважатиме», — мелькає в голові думка.
Серце то прискорює, то сповільнює темп, поки на високих підборах перетинаю відстань від будинку до воріт. Охоронцям слід особисто сказати, щоб пропустили мого хлопця. Без нашого відома навіть миша на територію господарства не проникне.
— Пропустіть, це до мене, — звертаюсь до підлеглого, проте натикаюсь на спротив.
— Наказ Віктора Володимировича нікого не впускати.
— Макар — мій хлопець, він і раніше приходив. Батько не буде проте.
Святе терпіння лопає як мильна бульбашка, коли він сплітає руки на грудях та з незворушною маскою застигає на місці.
— На жаль.
— Моє слово має таке ж значення як Віктора Володимировича. Негайно відчиніть ворота.
— Ні.
Бляха! Що відбувається? Спершу метушня на кухні, якісь гості, тепер охорона зирить кругом у два ока. Набираю повні легені повітря й переходжу до забороненого способу — погроз.
— У тата зараз важливі відвідувачі. Якщо відірву його на дрібниці, перепаде перш за все вам.
Аргумент вагомий. Всі знають шефа у пориві злості. Охоронець переминається з ноги на ногу, проте робить крок вбік і натискає заповітну кнопку.
Металеві ворота відтягуються, і я стикаюсь з поглядом близьких серцю очей.