БОГДАН
— Нам потрібний цей шлюб.
— Нам? — перепитую з металом в голосі. — Впевнений, у родинних зв’язках з Корнійчуками зацікавлений тільки ти, тату.
— Адель — приваблива юна дівчина, ідеальна кандидатура на супутницю життя.
— Рекомендуєш, як товар на базарі, — зло кривлю губи, втрачаючи терпець.
Мене не цікавить ні шлюб з Адель, ні будь-яка інша «золота донечка» впливового політика. Так, на кону величезний державний тендер. Так, він важливий нам, як рибі вода. Та не ціною свободи, моєї свободи.
Я маю коханку і вона на другому місяці вагітності. Зараз я обдумую перспективи шлюбу з нею заради свого майбутнього сина. Тільки потрібно ці перспективи правильно подати батькові. Останнім часом сімейний бізнес тріщить по швах і тендер став би рятівним колом.
Йому доведеться змиритись.
Підводжусь з крісла.
— Ти куди? — скидає батько бровою. Не отримав згоди, сердиться.
— Маю важливіші справи, ніж порожні розмови про якусь Адель. До речі, запропонуй дівчину молодшому синові. Він не аби який романтик і залюбки сприйме пропозицію одружитись з першою ліпшою.
— Дочка Корнійчука не перша стрічна. У неї хороші манери, освіта, вона покірна і стримана.
— Це тобі старий Корнійчук наплів? — шкірюсь на всі тридцять два. — Ні, бавитись з маленькими дівчатками — не в моєму смаку. Я віддаю перевагу досвіду.
Тато спересердя гепає по столі. Папери вальсують у повітрі і це означає кінець розмові. Лише на сьогодні. Сімейні обов’язки не відпустять.
Кабінет покидаю з неприємним осадом на душі. Реальність туманна, рішення з Танею треба приймати негайно. Ось зараз з нею і поговорю. Дитині потрібна справжня сім’я.
По правді, Таня дуже боїться мого батька Не хочу лізти у їхні перепалки, та відносини між вже колишніми шефом і помічницею напружені. Тато не прийняв симпатію сина до підлеглої, а вона не пробачила звільнення. На мою думку, звільнення було ідеальним варіантом, бо я міг бачити дівчину коли завгодно.
Я орендую їй елітну квартиру у центрі міста, утримую, завалюю подарунками. А коли дізнався про вагітність — купив новесенький автомобіль із салону.
Таня… Серце огортає приємне тепло. Втискаю педаль газу і вилітаю на об’їзну, по якій легше дістатись з периферії у місто. Музика тарабанить, додаю басів. На другий план відходить одруження і наречена, якої в очі не бачив.
День хилиться до вечора, на дорозі майже нікого немає.
Тому дивна компанія на узбіччі одразу привертає увагу. Червону спортивну автівку притиснув до узбіччя масивний чорний позашляховик з добряче заплямованим державним номерним знаком. А біля машин коїться напружена ситуація. Четверо здоровенних амбалів пресують худорляву блондинку і непоказного заляканого ботана, який більше схожий на школяра. Скидаю швидкість. Боковим зором ловлю паніку красуні, великі блакитні очі світяться страхом, проте вона гідно підіймає підборіддя, тикає пальцям на транспорті засоби й даремно доводить аргументи бритоголовому здорованю. Несподівано той хапає дівчину за комірець футболки-поло.
Остання крапля для мого мозку.
Не скажу, що ярий прихильник справедливості, проте не дозволю відверто знущатись із беззахисних студентів.
Б’ю по гальмах. Автівка різко зупиняється в кількох сантиметрах від амбалів.
— Що в біса відбувається? — визираю у вікно.
На мене зло косяться чотири бандитські фізіономії. Той, що тримає блондинку за футболку, скрегоче зубами:
— Їдь, куди їхав! Не устрявай у чужі справи.
Повільно прочиняю дверцята та вибираюсь із салону. Ботан зирить поглядом, ніби на землю спустився янгол.
— Дівку відпусти і сам котись на всі чотири сторони, — ричу, стискаючи кулаки. Пахне гарненькою бійкою. Давно я так не розминався, наживо.
— Нариваєшся, — натомість отримую відповідь. Наступної секунди у повітрі зблискує стальний метелик. Дівчина охкає, а її супутник перетворюється на білосніжний аркуш паперу.
Чотири на одного.
Першого удару вдається уникнути, другого теж, а третій летить прямісінько у нижню щелепу. Рот наповнюється терпким присмаком крові.
— Обережно, — пищить таткова принцеса і теж товче сумочкою одного з нападників по спині. Смілива! Не те, що її боягуз.
Роки тренувань допомагають розібратись з негідниками і вложити кожного на лопатки. Поки вони валяються на землі, наказую цим дітям ушиватись якомога швидше.
— Дякую! Навіть не знаю, що без вас робили! Мій татко багата людина і віддячить. Номер дайте!
— З глузду з’їхала! — ричу, вмощуючись за кермо. — Краще за ці гроші запиши свого тюхтія на курси самооборони. Хоча навряд вони допоможуть.
На зміну блідості приходить багряність, і хлопець аж задихається від безсилля. Слабак! Ненавиджу слабаків! Кидаю наостанок під гучний рев мотора:
— Хай татко охоронців найме і тобі, і хлопцеві.
— Поїхали! — тягне її за руку знайомий. Він боїться мене не менше за побитих амбалів.
#500 в Любовні романи
#69 в Сучасна проза
від ненависті до кохання, вимушений шлюб, сильний та владний герой
Відредаговано: 06.09.2024