Розділ 30

Люба

-         Завтра відбудеться суд і ти мусиш дати свідчення, як потерпіла, - сповіщає мене Максим за сніданком.

-         Я не горю бажанням туди йти, - незадоволено бурмочу і втуплююсь погляд у чашку з чаєм, котру тримаю в руках.

Він раніше попереджував, що цей день настане, але я надіялась все ж таки, що мене це не зачепить. Зустрічатись з тим чоловіком зовсім не хочеться, навіть якщо там буде багато людей, а він прикований наручниками.

-         Я розумію, як тобі, та це обов’язково. Ти ж хочеш, щоб його засудили найсуворішим методом? На його руках кров декількох людей, ми не можемо допустити, щоб йому дали малий строк.

-         Я розумію. Завтра буду готова. Сьогодні поговорю з Вітою і відпрошусь.

Максим заспокійливо цілує в чоло, та мені від того не легше. Тіло німіє при думці, що завтра побачу того, хто так легко стріляв мені в спину.

-         Все буде добре, - промовляє, наче читає думки. – Я постійно буду поруч.

Киваю у відповідь і отримую ніжний поцілунок в губи. Його підтримка для мене дуже важлива і я ціную її.

Наступного ранку ми їдемо в суд. Все відбувається досить швидко і спокійно. Основного процесу я не бачу, чекаю за дверима. Мене викликають лише у відповідний момент, коли треба давати свідчення.

Заходжу в залу і відчуваю на собі десятки поглядів. Людей небагато, зайняті лише передні ряди. Встаю на відведене мені місце, дивлюсь прямо перед собою на старого сивого суддю. Він обводить мене суворим поглядом і киває в знак згоди, що можна починати.

Молодий привабливий адвокат починає допит. З кожним питанням він витягує з мене усю необхідну інформацію. Розповідаю все як було, згадую кожну дрібницю. І весь цей час я відчуваю на собі прискіпливий погляд хижих очей. Знаю, що це він дивиться, вивчає, можливо злиться.

Наприкінці не витримую і дивлюсь в сторону підсудного. Вся його увага і справді на мені. І він посміхається. Задоволена посмішка не сповзає з його рота. Його самовпевненість лякає. Невже він навіть суду не боїться? Згадую, як зашивала його живцем, а він лише шипів. Це треба бути або відмороженим, або мати велику силу волі.

-         А ти живуча, лялю! – в якийсь момент викрикує підсудний. – З нас могла б вийти гарна команда.

Я здригаю від його голосу, але не відповідаю. Позаду починають бубоніти люди.

-         Тиша в судовому залі, - незадоволено промовляє суддя і коситься на порушника спокою.

Не витримую і дивлюсь на злочинця. А він посміхається і підморгує.

Як тільки мене відпускають, вилітаю з зали мов навіжена. Нервове напруження сковує тіло, в роті пересохло. За мною виходить Максим, обіймає за плечі. Його близькість трохи заспокоює.

-         Ти молодець. Гідно трималась, - промовляє на вухо.

-         Ходімо з відси, - говорю тремтячим голосом. - Так хочеться пити.

Він веде мене до виходу і ми покидаємо судову будівлю. Надіюсь більше ніколи в житті не опинюсь тут в якості жертви.

Ми підходимо до його машини. Я сідаю на пасажирське сидіння, а Максим йде у ближній магазинчик купувати воду. Задумано спостерігаю за прохожими. На дворі спека, літо в самому розгарі. Ми з Максимом ще ні разу нікуди не вибирались за місто. Хочеться десь на природу, відпочити. Може поїхати додому. Наше містечко маленьке, поруч великий ліс. Навіть не знаю.

Максим повертається з пляшкою мінеральної води. Великими ковтками втамовую спрагу і відразу стає легше дихати. Суд продовжується. Уявляю, як злочинець сидить на лаві підсудних і маринується в очікуванні вироку.

-         У мене є ідея, - завзято говорить Максим.

Він уважно вдивляється вперед на сірі будівлі.

-         У мене теж. Але говори перший, - роблю останній ковток і закручую корок на пляшці.

Він повертається до мене всім тілом, на обличчі грає грайлива посмішка.

-         Я подумав, раз ми вже тут, - робить паузу. - Не далеко за цим будинком знаходиться РАКС. Ми можемо сходити туди і подати заяви.

Не відразу розумію те, що він має на увазі. А потім здивовано відкриваю рота.

-         Ти справді хочеш зробити це прямо зараз? А не за рано? – схвильовано запитую.

-         Нащо затягувати? Ти погодилась стати моєю дружиною, я теж з нетерпінням цього чекаю. Чи може ти передумала?

-         Авжеж ні, - качаю головою і торкаюсь перстня з досить великим камінчиком. Такої прикраси в мене ще ніколи не було.

-         Тоді зробимо це, - його очі починають блистіти азартом.

Я підхоплюю цю ініціативу і охоче киваю. Ми швидко виходимо з машини, Максим бере мене за руку і веде у напрямку будівель. Він швидко знаходить потрібний кабінет і бере бланки для заповнення. Ми сідаємо за невеличкий столик одне навпроти одного і починаємо писати. Вписуючи свої дані починаю сильно хвилюватись. Де я думала, що сьогодні буду подавати заяву на шлюб. Ця подія водночас бентежить і хвилює.

Закінчивши, ми віддаємо заяви середніх років жінці у діловому костюмі, котра підійшла до нас. Швидким поглядом вона пробігається по аркушах паперу і привітно нам посміхається.

-         Ну от і добре. Через місяць ми зможемо вас розписати.

Від цих слів перехоплює подих. Ну ось ми зробили перший крок до спільного майбутнього. Бачу, що Максим теж хвилюється. Для нього це також важлива подія.

Ми виходимо з приміщення на яскраве палюче сонце, взявшись за руки і мовчки прямуємо до машини.

-         Не віриться, що ми це зробили, - радісно говорю, коли опиняюсь в середині.

-         Привикай до статусу майбутньої дружини.

Максим нахиляється до мене і цілує так, що аж подих перехоплює. Його руки під блузкою, шершаві пальці гладять шкіру, аж мурашки по тілу біжать. Губи продовжують розпалювати в мені бажання. Він не зупиняється, а я починаю втрачати контроль. Тому обережно відсторонюю його, нагадую, що ми в машині і навколо нас ходять люди. Він важко дихає і дивиться на мене блискучими очима.

-         Ти не сказала свою ідею, - хрипло промовляє.