Розділ 27

Люба

В день моєї виписки ми з Максимом сперечаємось.

-         Я не хочу чути ніяких заперечень, - продовжує настоювати на своєму. – Ти поїдеш до мене і крапка.

-         Максиме, я не буду жити у тебе. Я повернусь у свою квартиру, - схрещую руки і дивлюсь на нього з-під лоба.

Я сиджу на ліжку, плече нестерпно болить, знеболюючі вже перестали колоти, і через це я дуже в поганому настрої. Максим височіє наді мною з кам’яним виразом обличчя. Мама тим часом складає мої речі у сумку. Вона не вмішується у нашу суперечку, хоч я постійно відчуваю її уважний погляд.

-         Я не відпущу тебе від себе і навіть не сперечайся зі мною, - стоїть на своєму Максим. – А та квартира лише дарма простоює. Тобі потрібно скасувати оренду і не витрачати зайві гроші.

-         Перепрошую? І де по твоєму я маю жити?

-         У мене. Люба, тобі потрібен догляд, я про тебе попіклуюсь. Можеш жити в мене скільки захочеш.

-         Цікаво і в якості кого?

-         Хочеш в якості дівчини, - добродушно відповідає. - А хочеш в якості нареченої, чи дружини. Обирай.

Я хмурюсь від його слів. Бачу, як мама за його спиною вирівнюється і витягує шию, їй все більше зацікавлює наша розмова.

-         Ти з мене глузуєш, чи в тебе така манера робити пропозицію? - через біль мені зараз зовсім не до жартів.

Максим зітхає, присідає поруч, бере мої руки у свої.

-         Я не майстер в усіх цих штуках. Та й розумію, що пропозицію зараз робити не підходящий момент. Але я тебе забираю до себе, хочеш ти цього чи ні.

-         Доню, Максим діло говорить, - все ж таки не витримавши, втручається в нашу розмову мама. - Не залишатись тобі у тій квартирі самій. Я не можу довго з тобою бути, мушу повертатись додому, до роботи, а Максим про тебе попіклується. І за квартиру він правий, ти залишилась без роботи, хто знає коли зможеш працювати, треба спочатку встати на ноги. То ж нащо за неї платити? З грошима в нас зараз і так скрутно.

Розумію, що мама має рацію. До клініки більше не повернусь, не зможу там більше працювати. Але мене дратує, те що я стала залежна від усіх. Відчуття безпорадності пригнічує і водночас злить.

-         Від коли ти на його стороні? - суплюсь на маму, хоч причини для цього не маю. - Ви навмисно, напевно, змовились за моєю спино.

-         Не вигадуй дурниць, ми хочемо для тебе лише найкращого, - поблажливо посміхається вона.

Важко зітхаю, розумію, що програю у цій суперечці. Що б я не говорила, Максим все одно зробить по своєму.

-         Добре, - нарешті бурчу і дивлюсь на Максима. - Але не поводься зі мною, наче з немічною. Я все можу сама.

-         Домовились, - посміхається він і цілує у чоло, - взагалі допомагати тобі не буду. Все будеш робити сама.

Хоч він так говорить, та я знаю, що не дасть навіть вилізти з ліжка. Але більшу частину дня він проводитиме на роботі, то ж чим займатимусь, знати не буде.

Коли всі речі зібрані, Максим бере мою сумку і допомагає мені встати. Відчуваю легке головокружіння, але тримаюсь. Сил залишилось мало після виснажливого лікування і прийдеться ще довго відновлювати здоров’я. Біля дверей востаннє оглядаю вже пусту палату. Не так давно на моєму місці був Максим і я йому допомагала добратись додому. Цього разу він підтримує мене за руку, а я поволі перебираю ногами у лікарняному коридорі.

Ми швидко добираємось до квартири Максима і він відразу мене вкладає у своє ліжко, як би я не заперечувала.

-         Тобі лікар приписав постільний режим, - відповідає на протести і ще й вкриває теплим пледом.

А не так давно обіцяв не допомагати мені.

Мама з захопленням розглядає кімнату і присідає на край ліжка. По виразу її обличчя розумію, що побачене їй сподобалось. Наша сім’я досить бідна, тому навіть такий інтер’єр, як у Максима вважається досить заможним.

-         Я змушена тебе покинути, доню, - починає говорити. - Але я бачу ти в надійних руках, тому зовсім не хвилююсь. Я буду до тебе дзвонити кожного дня.

-         Дякую за все, що ти зробила, - щиро промовляю до мами, адже я так рідко у своєму житті говорила слова вдячності.

-         Облиш, ти моя дитина. Інакше і бути не могло.

Раптом в Максима дзвонить телефон і він виходить з кімнати, щоб відповісти. Мама проводить його схвальним поглядом і хилиться до мене ближче.

-         Я б хотіла, щоб в тебе з ним все вийшло. Максим дуже турботливий. З нього вийде хороший чоловік у сімейному житті.

-         Мамо, ти знову за своє, - починаю червоніти. Такі розмови завжди мене соромлять.

-         Я говорю життєві речі. Рано чи пізно вийдеш заміж, і я б радила зупинитись на Максимі.

Моя мама нестерпна, коли йде мова про одруження єдиної доньки.

-         Я тебе зрозуміла, досить мені це говорити, - шиплю на неї. - Ми з ним лише почали зустрічатись. Рано про таке думати. Я візьму до уваги твої поради.

Вона задоволено киває, це все, що вона хотіла почути.

Повертається мій хлопець і вигляд в нього досить схвильований.

-         Люба, мені потрібно відлучитись на роботу, - він прискіпливо дивиться мені в очі. - Спіймали того негідника. Твій автопортрет добре допоміг. І я мушу бути там, задати декілька запитань.

Серце в грудях прискорює ритм. При згадці про чоловіка, котрий ледь не пристрелив мене, нервова система починає активно працювати і я відчуваю, як потіють долоні.

-         Максиме, може краще не треба? Нащо тобі ці нерви? Там є люди, які займаються справою, вони з ним розберуться, - намагаюсь його відмовити, боюсь, щоб він не наробив дурниць.

Два кроки і він вже біля мене, цілує ніжно у губи, потім у чоло. Це вже у нього стало звичкою, цілувати в чоло на прощання. Розумію, що він мене не послухає.

-         Я швидко. Лише гляну йому в очі.

Нетерпіння читається на його обличчі. Він хоче помсти, хоче провчити того злочинця. Це полум’я відплати горить в ньому з моменту мого поранення. Надіюсь на те, що інші поліцейські стримають його від дурниць і не дадуть йому вчиняти свавілля.