Розділ 26

Люба

Очі розплющувати важко, таке відчуття, що повіки важать цілу тонну. Але різке яскраве світло прорізається крізь них і більше його ігнорувати не можу. Перше що бачу, це схвильоване і бліде обличчя мами. Востаннє вдома була дуже давно. І коли це я приїхала? Не пам’ятаю цього. Взагалі думки плутаються і не можу згадати останнє, що робила. І тіло неповоротке та наче оніміло.

-         Доню, привіт, - посміхається мама. – Добре, що ти отямилась. Як себе почуваєш?

-         Якось дивно, - невпевнено промовляю. - Де це ми?

Оглядаюсь навколо, білі стіни і лікарське обладнання бентежать.

-         У лікарні. Ти нічого не пам’ятаєш?

-         Ні, а що маю пам’ятати?

Раптом мене наче щось б’є по голові. Згадую чоловіка з порізаним животом і зі зброєю в руках, як зашивала йому рану, як просила відпустити. І постріл у спину. Тоді я вважала, що закриваю очі назавжди.

Мене накриває паніка, дихати стає важко і страх повертається. Тісно стискаю мамину руку, не відводжу від неї погляду, а вона заспокійливо гладить мене по голові, ніби маленьку дитину.

-         І довго я тут? - нарешті заспокоївшись запитую.

-         Більше тижня. Весь час ти була без свідомості. Перші дні лікарі взагалі не знали..., - вона робить паузу, наче їй важко говорити. - Чи будеш жити. Максим знайшов тебе, коли ти стікала кров’ю.

-         Ти з ним говорила? Де він?

При згадці коханого, серце шалено колотиться, усі страхи відходять на задній план. Хочеться його побачити, торкнутись і зізнатись у почуттях, про які я так і не сказала.

-         Він скоро буде, - посміхається мама і міцніше стискає руку. - У тебе дуже хороший хлопець. Він сильно переживав, не відходив від тебе ні на хвилинку. Приходилось його гонити додому, щоб хоча б трохи виспався. І всі лікарські витрати проплатив, хоч ми з ним і сперечались за це. Люба, я обурена, що ти про нього нам нічого не сказала.

-         Ми зустрічаємось не так давно, - відводжу погляд. – Якось не прийшлось до слова.

-         Я помітила, що ти для нього дуже важлива, - мама нахиляється ближче і переходить на шепіт. Так ніби її тут хтось може почути. - Він напевно сильно тебе любить. Такий зять мені подобається, котрий піклується про мою дочку.

-         Мамо, не перебільшуй. До зятя ще дуже далеко, - відчуваю, як щоки мої червоніють і швидко переводжу розмову. - А тато де?

Мама важко зітхає і повертається на стілець, котрий стоїть біля ліжка.

-         Він змушений був повернутись додому, до роботи. Я взяла відпустку за свій рахунок, залишусь з тобою скільки треба.

Присутність мами приносить відчуття безпеки і я рада, що вона поруч зі мною.

Потім приходить лікар з медсестрою. Та робить мені укол, а він розпитує про моє самопочуття. Відповідаю невиразно, адже сама не розумію, як почуваюсь. Голова затуманена, тіло слухається погано, а очі закриваються від бажання заснути. Але я тримаю їх відкритими, бо хочу дочекатись Максима. Бажання його побачити лише росте.

Він з’являється біля дверей, коли лікар покидає палату. Бачить, що я у свідомості і кидається до ліжка. Цілує мене в пересохлі губи, потім обціловує все обличчя, стискає міцно руку, наче боїться, що я зникну. Насолоджуюсь його теплом, глибоко вдихаю його аромат. Моя б воля, ніколи б з ним не розлучалась.

-         Люба, кохана моя, ти повернулась до мене, - тихо шепоче.

-         Вибач, що так вийшло, - чомусь почуваюсь виною, на очі накочуються сльози. - Це все через мою розсіяність. Не замкнула двері, ось і отримала.

-         Навіть не говори так. Що за думки виникають у твоїй голові, - прижмурює очі. - Ти жертва, а винний обов’язково буде покараний. Головне, що ти жива.

Позаду нього на стільці біля стіни ворушиться мама. Весь час вона не відходила від мене ні на хвилину.

-         Я залишу вас на одинці. Поговоріть, - сповіщає вона і прямує до дверей. - Піду вип’ю кави.

Ми залишаємось удвох і Максим знову накриває мене хаотичними поцілунками. Потім відсторонюється і прискіпливо дивиться на мене. Вигляд у нього стомлений і невиспаний, здається навіть похудав. Не легко йому було цей тиждень, це очевидно. Тягнусь рукою до його голови, проводжу пальцями по короткому волоссю. Він хапає руку, підсовує до губ, цілує пальці, потім переходить на долоню. Точно так само, як в перший наш день знайомства. Відчуваю до нього велику ніжність і тепло. Він той чоловік, з яким би я хотіла прожити все своє життя.

-         Максиме, - звертаю його увагу, він зупиняє дії і знову уважно на мене дивиться. - Я кохаю тебе. Коли помирала, лише жаліла про те, що не сказала тобі раніше.

Він посміхається, нахиляється і накриває мої губи своїми.

-         Я теж тебе дуже кохаю, - ледь відірвавшись промовляє. - Я нікого так не кохав, як тебе. Всі ці дні я думав, що зійду з розуму. Я боявся уявити, що буде, якщо ти не прокинешся.

-         Не сподівайся так швидко мене позбутись, - хочу пожартувати, але виходить не дуже весело.

Максим тулиться до мене чолом, важко дихає, очі прикриває. Він постійно мене торкається і я чудово розумію його бажання підтримувати тактильний контакт. Так він впевнюється, що я справжня і жива.

Наступного дня в мене на диво багато відвідувачів. З самісінького ранку приходить слідчий, котрий веде мою справу. Він задає питання, а я розповідаю все, що пам’ятаю, до малесеньких дрібничок. Весь цей час Максим знаходиться поруч, іноді поправляє слідчого, або перепитує мене. Але більшу частину розмови похмуро слухає. Його не допустили до цієї справи, так як він може бути не об’єктивним, адже я його дівчина. Так він відповів на моє запитання, чому він не шукає того злочинця. Потім чоловіки мене покидають і я залишаюсь сама з мамою.

Ближче до обіду приходить ще один працівник поліції, молодий, у руках чорна папка. Він сідає навпроти на стілець, дістає чисті аркуші паперу.

-         Будемо малювати автопортрет злочинця, - сухо сповіщає.