Розділ 25

Максим

-         Як ви могли їх знову впустити? Ситуація була на нашій стороні. Лише не дати їм втекти, якщо потрібно стріляти на ураження!

Мене розриває від злості, широкими кроками міряю кабінет, та Слава і його команда на диво спокійно вислуховують мої крики.

Наші крадії проникли у будинок майже в центрі міста, взагалі страх втратили. Та цього разу сусідський малий помітив рух у вікнах і він знав, що господарів вже як тиждень немає вдома. Сповістив у поліцію і ми швидко відреагували. Оперативники оточили будівлю, та негідники невідомим чином утекли. Розбіглись мов щурі у різні сторони. Таке відчуття, наче вони знають, як ми працюємо і передбачають кожен наш крок.

-         Я не знаю, Максе, як це сталось. Здається, вони справжні професіонали. Зникли з будинку так швидко. Але один з них поранений, задні скляні двері розбиті і закривавлені.

-         І що нам це дає?

-         Треба перевірити всі лікарні. Може він з’явиться за допомогою, - подає голос напарниця Слави.

-         Ти справді думаєш, він на стільки дурний? Палитись вони не будуть. Скоріше самі себе заштопають, - ричу у відповідь і вона лише опускає очі.

Слава незадоволено дивиться на мене. Йому не подобається, як я говорю з дівчиною, котра сильно йому подобається. Не звертаю на це уваги, я їх начальник і маю право. І якби не провальна операція, я б давно насолоджувався спілкуванням зі своєю коханою дівчиною. Та замість того досі сиджу у відділку. Через це злюсь ще сильніше.

-         Гаразд, - важко зітхаю і тру рукою очі. - Можете бути вільні. І чекаю докладних звітів.

Повертаюсь в своє крісло і стомлено ввалююсь в нього. Дивлюсь на телефон, що лежить на столі. Він мовчить. Від Люби жодних повідомлень. Усі покидають кабінет, лише Слава підходить до столу і сідає навпроти мене.

-         Ти якийсь сьогодні заведений, - коментує друг.

Він завжди помічає, якщо щось не так.

-         Не знаю, - зітхаю. - Відчуваю якусь незрозумілу тривогу.

-         Тобі просто треба розслабитись. Їдь додому, проведи час з дівчиною. Завтра вихідний, відпочиниш.

Його порада досить заманлива.

-         Ти правий. Та ось Люба не відповідає. Дзвонив до неї десяток разів. Напевно образилась не те, що затримався і не повідомив її.

-         Облиш, - махає рукою Слава. - Дівчата швидко відходять. Головне не затягнути і швидко перепросити.

Слава сміє заспокоїти.

Вимикаю ноутбук, замикаю кабінет і їду до Люби. Всю дорогу мене гризуть сумніви. Невже вона так сильно образилась, що не відповіла на жоден дзвінок? Раніше такого ніколи не було. А затримуюсь не вперше. Неприємне відчуття шкребе душу все сильніше. Може вона захворіла, або в неї зламався телефон? Другий варіант був би чудовим логічним поясненням. Я їй просто куплю новий.

Паркуюсь біля будинку і йду до під’їзду. Погляд самовільно ковзає догори, на другий поверх. У вікнах темно, вдома нікого немає. Від цього розуміння тривога лише росте.

Незважаючи на відсутність світла, все одно зупиняюсь біля її дверей і тисну на дзвінок. Та скільки б є не стояв, ніхто не відчиняє.

В цю мить з’являється нова мета, чим швидше знайти Любу. Де б вона не була.

Біжу на третій поверх і настирливо дзвоню до тітки.

-         Що сталось? Що за поспіх? - обурюється вона, коли відчиняє двері.

Окуляри на її носі підказують, що тітка Надя дивилась телевізор. Значить сама.

-         Люби в тебе не було? - все одно запитую, хоч вже знаю відповідь.

-         Ні. Сьогодні я її не бачила, - з подивом качає головою.

-         Може ти помітила, що вона приходила з роботи, - не втрачаю надію.

Тітка на мить задумується. Вона часто сидить на кухні і спостерігає, що відбувається на дворі. Тому завжди знає, хто заходить чи виходить.

-         Ні, - повторює те ж саме. - Сьогодні не бачила. А що сталось?

-         Надіюсь нічого, - коротко відповідаю і покидаю її.

Мчусь по сходах вниз. В голові обдумую всі варіанти, де б вона могла бути. Може я хвилююсь дарма і вона гуляє зі знайомими, та відчуття, що щось не так не відпускає і не дає заспокоїтись.

Швидко сідаю в машину і заводжу мотор. Мить роздумів і вирулюю в сторону її роботи. Спочатку перевірю там, може в неї є ще якісь справи.

Клініка не далеко, тому декілька хвилин і я на місці. На дворі вже досить темно, світло в середині не горить, але привідчинені двері вселяють надію, що можливо Люба ще тут.

Залишаю машину не замкнену і швидко біжу до сходів, піднімаюсь до дверей, відчиняю їх. Серце калатає з несамовитою швидкістю, намагається вирватись з грудей. Відразу біля входу в напівтемряві помічаю чорну пляму, та коли вуличне світло освідчує її і я розумію що це, мій світ перевертається.

Я завжди думав, що на своїй роботі побачив достатньо жахливих речей. Вибухи і перестрілки, страшні поранення і іноді вбиті люди. Та до такого я не був готовий. Напевно до такого жоден люблячий чоловік не буде готовий.

Не пам’ятаю, як опинився на колінах, як обіймав нерухому голову Люби, як набирав швидку допомогу. Все навколо розпливлось, стало недоцільним, лише Люба мала значення і я задихаючись кричав, щоб вона жила і не покидала мене.

Отямлююсь, коли її від мене забирають. Перший порив всіх прогнати, але освідомлюю, що це медики і вони їй допоможуть. Мусять допомогти. Інакше і бути не може.

В приміщення заходять поліцейські і просять мене вийти. Я міг би їх послати куди подалі, але просто ігнорую. Слідую за медиками. Вони затягують Любу на ношах у швидку і починають над нею метушитись. Її тіло і волосся в крові, я уникаю поглядом цього кольору, мені нестерпно бачити її таку.

-         Пульс є, але слабкий, - чую слова.

-         Врятуйте її, прошу, - молю до медиків. Я ніколи нікого ні про що не просив.

Чорнява жінка у червоному костюмі кидає на мене розуміючий погляд.

-         Ми постараємось, - обіцяє і закриває переді мною двері.