Розділ 24

Люба

Цього дня нічого не віщувало біди.

-         Я вже йду. Все тут доробиш і замкнеш клініку, - кидає мені настанови Вікторія. – І не забудь повимикати світло. Останнього разу у підсобці світилось цілу ніч. А електрика зараз не дешева.

-         Я все вимкну, - обіцяю. – І двері замкну. Також обов’язково перевірю чи замкнула.

Наче мантру проговорюю кожне слово. Вікторія прискіпливо дивиться на мене, ніби вирішує чи довіряти.

-         Гаразд, - нарешті зітхає. – Бувай, Люба. До понеділка.

-         До побачення.

Вона зникає за дверима, а я з полегшенням зітхаю. Вона рідко мене залишає наприкінці дня саму, але має термінові особисті справи. Думаю, вона зустрічається з кимось. Часто зранку приходить задоволена і щаслива.

Дуже добре її розумію. Від коли почались мої стосунки з Максимом, сама літаю окрилена. У нас йде все гладко і такою неймовірно щасливою я ще ніколи не була. Так добре здається навіть не може бути, тому іноді навіть страшно, що все може закінчитись.

Лише ця робота просто нестерпна і псує настрій. З Вікторією працювати не можливо і все частіше приходять думки звільнитись та знайти щось інше.

Одним словом моє життя пішло на лад, та ось з роботою треба якось все виправляти.

Залишившись сама беруся за справу. Ретельно вимиваю інструменти, дезінфікую їх, прибираю у процедурній, повсюди мию підлогу. Ось такі мої обов’язки, вдень подаю шприци, ввечері займаю посаду прибиральниці.

Зі всім справившись іду у приймальню. Ще там протерти пилюку і все. З коридора помічаю, як знадвору заходить якийсь чоловік. От халепа, я забула зачинити з середини двері.

-         Вибачте, але в нас зачинено, - починаю говорити і завмираю.

Чоловік дивно себе веде, він горбиться і тримається за живіт.

-         Я думав, ти зробиш для мене виключення, - хрипить незнайомець і робить крок в мою сторону.

І тут я бачу те, чого не помітила відразу. Кривава рука притулена до живота і чорний пістолет в іншій, котрий він витягує з кишені куртки.

В перші секунди ціпенію від жаху. Це якийсь злочинець. Наче у сповільненій зйомці дивлюсь, як він витягує руку і наставляє зброю на мене. На блідому обличчі з’являється самовпевнена посмішка. Усе всередині кричить НЕБЕЗПЕКА, та не можу поворухнути і пальцем.

-         Підійди до мене, лялю. Мені потрібна твоя допомога.

Грубий чоловічий голос мене отвережує, та замість того, щоб підкоритись, розвертаюсь і шмигаю в коридор.

Залітаю в кабінет Вікторії і замикаю двері. Мене всю трясе, паніка не дає тверезо думати. Оглядаюсь навколо. Через вікно тікати не варіант, на них залізні грати. За дверима чуються кроки і незадоволене бурчання. Відсуваю офісне крісло і ховаюсь під робочим столом. Розумію, що це не схованка, та більше не маю куди дітись, та й тут відчуваю себе безпечніше.

Злочинець смикає за ручку, а потім гучно стукає у двері. Від цього звуку здригаюсь усім тілом.

-         Тобі краще відчинити, інакше буде гірше, - чую приглушений голос.

А потім тиша. Напевно дає час на роздуми. І я ним користаюсь. Беру себе в руки, опановую страх, мотивуючи себе тим, що якщо взагалі нічого не робити, все закінчиться погано. Вилажу з-під столу і починаю шукати все, що може знадобитись. Ручки, папери, маленькі стиплери, нічого з цього не зможе мені допомогти і серйозно нашкодити зловмиснику.

І тут мій погляд падає на стаціонарний телефон. Та після ейфорії радості, відразу приходить дике розчарування. Він не працює. А Вікторія завжди казала, що їй він не потрібен, адже є мобільний. Ох, як же ж вона була не права. Моя сумочка з телефоном залишились у роздягальні, і цей стаціонарний міг би бути порятунком.

-         Дівчино, послухай мене, - не витримавши ричить непроханий гість. - У мене не має наміру тебе вбивати і якщо ти будеш слухняною дівчинкою для тебе все пройде добре.

Аякже, так я йому і повірила. Тому він з пістолетом і прийшов. І чого йому тут потрібно? Це ж не банк, гроші пачками не лежать.

Я мовчу, не відповідаю, стою тихо навіть не рухаюсь. Може йому набридне і він залишить мене в спокої? Мої сподівання не оправдовуються. Гучний стук по дверях змушує підстрибнути.

-         Відчини ці кляті двері! - лютий крик. - Не хочеш по хорошому. Я попереджав.

Він починає вибивати двері. Вони міжкімнатні, майже паперові, тому довго точно не протримаються. Забиваюсь в куток і чекаю найгіршого. Все тіло терпне від шаленого страху.

Декілька сильних ударів і кабінет настіж відчинений. В проймі з’являється він, важко дихає, палаючий погляд бігає по кімнаті. Він бачить мене, притулену до стіни біля шафи і задоволено кривить губи. Весь його вигляд кричить про небезпеку. Одягнений у все чорне, на плечах шкіряна куртка, на голові тонка шапка, а в руці пістолет направлений на мене.

-         Підійди, - досить спокійно промовляє.

Ним качає, напевно втрачає сили через рану.

-         У мене нічого немає, - мій голос здається занадто писклявим і переляканим.

-         У тебе є руки і інструменти. І ти допоможеш мені залатати дірку в животі.

Він хоче допомоги. Тепер я починаю панікувати.

-         Ми лікуємо тварин не людей.

-         Яка різниця, чию шкіру зашивати? Все зробиш добре, я тебе відпущу.

Чомусь його словам не сильно вірю.

-         Я не зможу. Я ніколи не працювала з людьми, - істерично качаю головою. - Вам треба в лікарню. Вам там допоможуть.

-         Не тобі вказувати, куди мені потрібно, - він злиться і махає пістолетом. - І якщо ти не спроможна ні до чого, тоді ти мені не потрібна.

Він робить багатозначну паузу. Розумію, що він має на увазі і в венах холоне кров. Якщо не погоджусь, він мене пристрелить. 

-         Добре, я зашию вашу рану. Тільки пообіцяйте, що відпустите.

Обіцяю, - він знову кривить губи і я не знаю, чи насміхається, чи від болю.

На ватних ногах підходжу до чоловіка. Як тільки опиняюсь поруч, він втискає зброю мені у бік між ребра, аж подих перехоплює.