Розділ 22

Люба

Сьогодні до нас привезли товстезного кота. Гарний, полосатий, але настільки круглий, що кожного разу, як Вікторія намагалась поставити його на ноги, він відразу приймав лежаче положення.

Нарешті вона робить йому щеплення і незадоволено зиркає на власницю тварини, жінку пенсійного віку.

-         Йому потрібна дієта, - не витримавши, висловлює думку Вікторія. – Кіт має зайву вагу.

-         Він любить гарно поїсти, - знизує плечима жінка.

Бачу, як Вікторія стискає губи. Вона сердиться. Такі власники завжди її бісять, адже добре відомо, що це не в тварині причина, а в них. Вони годують підопічних неправильною їжею і пхають в них її безмежну кількість.

-         Але це шкодить його здоров’ю. Йому вже стояти важко.

-         Він просто в мене лінивий.

Власниця не хоче помічати явної проблеми, а Вікторія не може до неї достукатись.

Відправивши круглого клієнта, дзвоню до Віри. Вона тільки що встала і говорить в’яло. Дуже хочеться запитати про Максима, але стримуюсь. Веду себе дружелюбно, пропоную зустрітись. Вона погоджується під’їхати до мене після роботи.

Кінця дня не можу дочекатись. Все прокручую в голові, що маю їй сказати. У цьому місті то була єдина моя хороша подруга, та нажаль я сильно в ній помилялась.

На диво вона приїжджає на таксі. Я чекаю її на тротуарі вже добрих п’ятнадцять хвилин, коли машина зеленого кольору припарковується біля клініки.

-         Уявляєш, тато забрав в мене машину, - замість привітання обурюється Віра. Вона як завжди виглядає просто шикарно. Чорне волосся зав’язане у високий хвіст. Тілесного кольору блуза і вузькі темні штани підкреслюють тонку фігуру. – Я на нього сильно ображена. Подумаєш, отримала декілька штрафів. Але це не повід залишати мене без транспорту.

Раніше я б їй поспівчувала, підтримала. Зараз не буду. Так як вона кермує, не дивно що все цим закінчилось.

-         Сама винна, - сухо коментую і знизую плечима.

Ми вільним кроком ідемо по тротуару.

-         Ти маєш бути на моїй стороні, - шокована моїми словами, Віра округлює очі.

-         Але ти не права. Ти їздиш мов навіжена, - продовжую висловлювати думку.

Я більше не боюсь, що вона про мене подумає. Я більше не під її впливом.

-         Що це з тобою сьогодні, Любка? Я тебе не впізнаю. Ти якась роздратована.

Віра заглядає мені в обличчя, від чого настрій ще гірше псується. Вона намагається розгледіти ту віддану подругу, що з захватом заглядала їй в рота.

-         По-перше, не називай мене Любка. Це бісить, - починаю говорити жорстко. - А по-друге, я просто дізналась, що моя найкраща подруга вважає мене дурепою і їздить мені по вухах.

-         Не розумію тебе.

-         Як там Максим? Може розкажеш.

-         Чого це ти його згадала? - вона ніяково відводить погляд. - І звідки мені знати. У мене з ним покінчено.

-         А в мене є інша інформація. Ти дуже активно намагаєшся відновити ваші стосунки.

-         Звідки ти знаєш? - прищурюється. Навіть не заперечує, від чого злюсь ще більше. - Ти говорила з ним? Так? Це він тобі сказав?

-         Уяви собі. І зустрічалась, і говорила, і дзвінки твої бачила у телефоні, - ціджу крізь зуби. Зупиняюсь, вона змушена зупинитись теж. - Ось така ти подруга, Віра. Змусила мене дати обіцянку, щоб з ним не бачитись, а сама шукаєш з ним зустрічі. Ти ж говорила, що ми обоє викреслюємо його з життя.

Мить вона просто дивиться на мене, стискає губи у тонку лінію.

-         Спілкуюсь з Максимом чи ні, це вже моя справа. І взагалі, яке ти маєш до нього діло? Він мій хлопець, а ти впхалась між нами. Думаєш не розумію, що це через тебе ми з ним посварились? Ти взагалі не маєш права дивитись в його сторону.

-         А це вже я буду вирішувати. Забираю свою обіцянку назад. Від тепер Віро, кожен сам за себе. Я буду вчиняти так з тобою, як ти вчиняєш зі мною. І тоді побачимо з ким він хоче бути.

Віра блідне. Розуміє, що все складається не на її користь. Я насолоджуюся миттю її невпевненості і розгубленості. Наша ідеальна королева втратила владу. І як я раніше не помічала її гнилої сутності. Все що вона робила, було лише задля її користі. Не можу згадати жодного епізоду, коли б Віра дбала про мої інтереси.

-         І ти справді думаєш змагатись зі мною? - пиха в її голосі досить велика. - Подивись на мене і на себе. Ти ж сіра мишка, непомітна плямка на моєму фоні.

Горю від злості, та стримуюсь, щоб не вліпити їй по щоці. Не буду скочуватись до її рівня. Просто посміхаюсь у відповідь і роблю крок назад.

-         Та ось нажаль на твою привабливу зовнішню оболонку Максим не ведеться, - говорю спокійно, навіть з задоволенням.

Віра лютує, розуміє що це правда. Вона крокує в мою сторону, важко дихає від надлишку емоцій.

-         Слухай мене уважно, подруго. Не смій наближатись до Максима, - шипить немов отруйна змія.

-         Яка ти мені подруга після такого? - намагаюсь триматись байдужою, та голос все одно зривається.

Образливо, що я стільки років була сліпа і не бачила справжньої Віри.

-         Я тобі нічого не зробила. То ти біля мого хлопця крутишся. І взагалі маєш бути вдячна, що я з тобою товаришую.

Мене душать її слова. Наскільки самовпевнена і нахабна людина.

-         Тоді я тебе обрадую, більше не будеш терпіти мою присутність, - розвертаюсь і відходжу від неї, та за декілька метрів оглядаюсь. - І до речі, Максим більше не твій хлопець, змирись з цим. Тепер він мій.

Я говорю це навмисно, щоб позлити її ще більше. Нехай відчує, як це бути приниженою і розтоптаною власною подругою. Виразу її обличчя і цю мить я не забуду ніколи.

Я швидко йду, залишаю її саму, і вперше за довгий час відчуваю себе вільною і задоволеною.

Як тільки заходжу у квартиру, у сумці вібрує телефон. Адреналін від сварки з Вірою вже пройшов і я відчуваю себе вижатою і стомленою. З сьогоднішнього дня нашій дружбі кінець. Навіть якщо до неї дійде і вона захоче миритись, я її прощу, але спілкування продовжувати не буду. Не потрібна мені така подруга. Та й Максима не проміняю на неї. Більше ні.