Розділ 21

Люба

Спершу вирішую поговорити з Аркадієм. З ним буде легше, він і так розуміє, що наші стосунки тримаються на волоску. Надіюсь на його розуміння і що скандалу не буде. Зрадливу подругу залишу на останок.

Наступного дня дзвоню до хлопця і домовляюсь про зустріч. Він говорить, що в нього завал в навчанні, але погоджується, коли кажу, що треба серйозно поговорити. На відстані через телефон відчуваю, як він напружується, хоч і намагається розмовляти спокійно.

Після роботи він зустрічає мене на порозі клініки. Цілує мене в губи, відповідаю в’яло і холодно, швидко відсторонююсь. Аркадій підозріло прищурює очі, але нічого не запитує. Ми йдемо у невеличке кафе неподалік і займаємо столик біля вікна. Весь час поки чекаємо замовлення, роздивляюсь людей на вулиці, мені соромно дивитись йому в очі. І я не знаю з чого почати. Цілий день підбирала слова, та зараз вони розлетілись наче полохливі пташки.

-         Як твої справи в університеті? - так і не наважившись заговорити по сутті, питаю перше що приходить в голову.

Аркадій уважно на мене дивиться крізь тонке скло окулярів. Цей його погляд може розібрати тебе по шматочках, витягнути всі секрети, а тоді зібрати до купи. Здається і говорити нічого не треба, він так все знає.

-         Може давай відразу перейдемо до важливої теми, - спокійно пропонує. - Не будемо вдавати, що все чудово і розкачувати нерви.

Завжди дивувалась його проникливості.

-         Я просто не знаю з чого почати, - ніяково відповідаю.

Відчуваю, як червонію. Ще ніколи мені не приходилось розривати стосунки першою. Зазвичай кидали мене. Ось таке я маю щастя у стосунках.

-         Почни з головного, - я заздрю його спокійному тону. - Ти напевно визначилась зі своїми почуттями. Правильно зрозумів?

Мов дурепа просто киваю. Язик ніби присох до піднебіння. А вважала, що з Аркадієм буде простіше. Але так не хочеться його ображати.

-         Говори Люба, - наполягає, підштовхує мене до дій. - Ти не відкриєш для мене нічого нового.

-         Ти все знаєш? – наївно запитую.

-         Здогадуюсь. Твій вираз обличчя говорить більше ніж твій рот.

Офіціантка приносить замовлення і на якийсь час ми відволікаємось від розмови. Я переводжу подих, щоб почати все спочатку. Годі тупити. Треба брати себе в руки.

-         Я довго вагалась, як далі вчинити. Та вирішила більше себе не силувати до цих стосунків. Максим не перестає виходити мені з голови. А тобі брехати не чесно.

Аркадій повільно бере виделку і спокійно починає їсти. Він веде себе так, наче говоримо про погоду.

-         Я не здивований такою розмовою. Я готувався до цього останній тиждень. Бачив, як ти на нього реагуєш і розумів, що конкурувати з ним не зможу.

-         Вибач мені Аркадію. Я не знала, що все так вийде.

-         Ні, знала. І я знав. Все ми обоє добре розуміли, але наважились вв’язатись у цю авантюру під назвою «стосунки».

Захоплююсь його витримкою, жодних емоцій. А може насправді він не любить мене, тому все спокійно сприймає? Тоді я б не почувалась такою винною.

-         Через Максима ми почали зустрічатись. Через нього ми і розлучаємось. Нажаль мені не вдалось завоювати твоє серце.

У відповідь качаю головою, а він тісно стискає губи у тонку лінію.

-         Вибач, я намагалась, - хочу виправдатись перед ним.

-         Люба, я тобі вже говорив. Ти не повинна себе змушувати до стосунків, яких не хочеш. Я все розумію і не висовую до тебе ніяких претензій.

Розчулена його розумінням підіймаюсь з місця, обходжу столик і цілую у щоку. Аркадій дарує мені сумну посмішку і дивиться мудрими очима.

-         Ти такий добрий. Колись тобі обов’язково зустрінеться чудова дівчина, яка буде кохати тебе до нестями, - говорю, сідаючи на місце.

-         Обов'язково так і буде, - впевнено підтверджує.

Ми ще сидимо з ним добру годину. Вечеряємо і розмовляємо на нейтральні теми. Відчуття провини з часом проходить і на її місце приходить відчуття свободи. Нарешті я не скована ніякими зобов’язаннями і можу вчиняти, як велить серце.

Потім ніяково попрощавшись, ми з Аркадієм розходимось в різні сторони. На дворі нависли сутінки і я повільним кроком іду додому. Виникає бажання подзвонити Вірі, зустрітись і зі всім покінчити. Та зараз досить пізно і вона скоріше за все потягне мене у якийсь клуб, куди я зовсім не хочу йти. З Вірою прийдеться відкласти на завтра.

Вже вдома пишу повідомлення Максиму. Нічого особливого, просто бажаю спокійної ночі. Він відписує тим же і посилає багато сердечок. Намальовані електронні картинки зігрівають душу. І я заспокоєна і щаслива швидко провалююсь в сон.

Максим

В таку пізню годину я нікого не чекаю. Якщо чесно я вже влігся спати, коли раптом дзвонять в двері. Незадоволено бурчу, вилажу з ліжка, одягаю штани і сорочку та йду відкривати. Настирливий гість продовжує до нестями тиснути на дзвінок. Різкий звук дратує і я вже точно не радий тому, хто стоїть за дверима.

Моєму подиву немає меж, коли на порозі бачу Аркадія і не в тверезому стані. Він з-під лоба дивиться похмурим поглядом, а потім тикає пальцем мені у груди.

-         Ти переміг, я тебе вітаю, - бубнить ледве чутно.

-         Ти чого прийшов? - кривлюсь від запаху алкоголю, яким він дихнув. – Та ще й в такому стані. А ще культурний студент. Показував з себе такого інтелігента.

-         Сьогодні мені не до культури. Мене дівчина кинула. І я дозволив собі розслабитись.

Хочеться посміхнутись, але стримуюсь. Все ж таки у хлопця горе, йому так не легко.

-         То Люба все ж таки наважилась і позбулась тебе, - не стримуюсь від колючого коментаря.

Він крокує вперед, заходить у коридор, хоч я його і не запрошував.

-         Я запросто міг утримати її біля себе, - цідить крізь зуби. – Але не став. Я не хочу, щоб вона була зі мною лише через відчуття провини. Я сильно її кохаю, тому і відпустив. Не кожен таке зможе вчинити.