Розділ 20

Люба

По-закінченню робочого дня прощаюсь з Вікторією і виходжу з клініки. Занурена у думки не оглядаюсь по сторонах, а просто йду вперед. Раптом заді хтось хапає мене за лікоть. Від несподіванки підстрибую на місці і розвертаюсь.

-         Вибач, не хотів налякати, - Максим винувато посміхається і відпускає руку.

-         Що ти тут робиш?

Оглядаю його з ніг до голови. Виглядає добре, наче нічого з ним і не ставалось. 

-         Ти приїжджала сьогодні до мене, - говорить так, наче це якась новина.

-         Я ж говорила, це була помилка, - важко зітхаю.

-         А я так не думаю. І я хочу з тобою поговорити.

Робить крок уперед і опиняється майже впритул. Його близькість мене хвилює, треба триматись від нього подалі.

-         Хіба в нас є про що говорити? - ледве видихую.

-         Про наші стосунки, - його очі палають емоціями. - В нас все так дивно склалось. Ми наче кішки-мишки граємось. Мені набридло.

Відходжу від нього подалі і лише в стороні можу нормально дихнути.

-         Ти помиляєшся, Максиме. Нема між нами взагалі нічого, - сухо говорю. - В день знайомства ми трохи втратили контроль, та реальність мене добре охолодила.

-         Але я більше не з Вірою. І як би вона не намагалась, я до неї не повернусь.

Його слова звучать якось дивно. Віра його знати не хоче, так вона говорила.

-         Зате я зустрічаюсь з Аркадієм. Чи може ти забув?

-         І де ж він, твій кавалер? Чому не зустрічає після роботи?

-         А це вже не твоя справа. Він не може бути завжди поруч зі мною, - піднімаю підборіддя і вперто дивлюсь йому в очі. - Навчання забирає багато часу. Та не хвилюйся, ми потім обов’язково зустрінемось.

Максим киває, та погляд висловлює недовіру. Невже він думає, що в нас з Аркадієм проблеми? Так ми рідше бачимось, та мене це не дуже зачіпає. Аркадій наче дає мені вільний простір, щоб не задушити своєю увагою і дати можливість розібратись в своїх почуттях. За його розуміння я його і поважаю. А ось Максим навмисно все частіше маячить перед очима. Не дозволяє забути про нього.

-         То давай підвезу тебе додому. Нам по дорозі, я їду до тітки.

-         Дякую, але тут не далеко. Краще пройдусь.

-         Годі тобі. Я ж тебе не з’їм. Просто проїдеш декілька вулиць, - наполягає з посмішкою на обличчі. - Буде не красиво, якщо я приїду до будинку першим, а ти плентатимешся позаду. Якщо хочеш, можу з тобою навіть не говорити.

Спочатку мовчу, обдумую його пропозицію. І чого я така насторожена? Що може статись за п’ять хвилин разом з ним у машині?

-         Поїхали, інакше ти від мене не відстанеш, - нарешті погоджуюсь.

Задоволений результатом, Максим веде мене до машини, котра припаркована в стороні, за декілька метрів від клініки. Коли виходила з роботи, навіть її не помітила.

-         Як твоє здоров’я? - включаю ввічливість і запитую, опинившись всередині.

-         Нормально, але хотілося б краще, - відповідає, вирулюючи на дорогу. - Набридло бути безпомічним і не корисним.

-         Але бачу, ти вже вийшов на роботу. Значить не так все погано.

-         Просто не витримав самотності вдома, - кидає на мене азартний погляд. - Ось якби поруч був хтось бажаний, я б ще довго залишався на лікарняному.

На його слова закочую очі і відвертаюсь, розумію про кого він говорить.

-         Найми собі няньку, - коментую.

Максим лише сміється.

На наступному перехресті машина різко повертає в протилежну сторону від мого дому. Що це він надумав? Це мені зовсім не подобається.

-         Ти не туди повернув, - коментую його дії.

-         Щось раптом захотілось покататись, - легковажно відповідає, не відриваючи погляду від дороги.

-         Завези мене додому. Або висади, сама дійду, - говорю холодно і серйозно.

-         Але мені хочеться покататись у твоїй компанії, - либиться на всі тридцять два. - Невже ти відмовиш пораненому чоловіку?

Я задихаюсь від обурення. От нахаба.

-         Не прикривайся своїм становищем, - шиплю на нього. - Так і знала, що не можна сідати у цю кляту машину. Краще випусти мене, поки не розізлилась.

-         Ні, - коротко і самовпевнено.

-         Знаєш, як це називається? Викрадення людини. Ти поліцейський і добре знаєш чим все може закінчитись. Максиме, я з тобою не жартую.

-         Ні.

Я зціплюю зуби. Він починає мене бісити. Веде себе наче неслухняний хлопчик. Ось що він хоче цим добитись? Ну все. Дістав. Дістаю з сумки телефон. Збираюсь дзвонити, але не знаю кому. Може Аркадію? Нехай врятує мене від компанії цього нахаби. Хоча ні. Аркадій ще гірше почне ревнувати. Може тьоті Наді, нехай вставить розум племіннику на місце. Хоча вона лише зрадіє, побачивши нас разом.

Різкий ривок і телефон зникає з моєї руки. Шоковано дивлюсь на Максима, котрий ховає мій телефон у внутрішню кишеню куртки.

-         Це вже зовсім не смішно, - ледь чутно вимовляю.

-         А я не жартую, - тепер він серйозний і похмурий, ніяких веселощів. - Я маю намір сьогодні все прояснити і нормально поговорити з тобою. Набридло, що ти постійно бігаєш від мене.

-         І силою ти хочеш чогось добитись?

-         Нажаль ти не даєш мені іншого вибору. Ти повинна зі мною поговорити.

-         Я нічого тобі не повинна,  - ображено випльовую слова і відвертаюсь від нього.

-         Ти винна мій спокій, котрий я втратив через зустріч з тобою.

Не відповідаю. Лише серце зрадливо прискорює ритм.

За вікном мерехтять багатоповерхівки, по вулицях сновигають натовпи людей. Не буду до нього більше говорити. І хай що хоче робить.

Ми їдемо мовчки добрих пів години, а може і більше. Місто швидко закінчується, а попереду лише поля і рідкісні дерева обабіч дороги. Я не знаю куди він мене везе. З кожною хвилиною все більше хочеться запитати, але продовжую грати в мовчанку. Максим теж не намагається завести розмову. Просидівши так ще деякий час, починаю нервувати.