Розділ 19

Люба

Недільного вечора нічний клуб переповнений відвідувачами і дратівливою галасливою музикою. Коли сьогодні Віра запропонувала розвіятись, я вагалась але зрештою погодилась. Зібралась вся Вірина компанія, тому має бути не скучно, та я все одно відчуваю себе відчужено і некомфортно. Аркадій не полюбляє відвідувати такі заклади, тому відмовився приїжджати. Останнім часом він взагалі якийсь відсторонений і став рідше дзвонити та приїжджати. Після тієї розмови він наче охолонув, а можливо взагалі сумнівається, чи продовжувати наші відносини.

-         Ходімо танцювати, - штурхає в плече Лана, тендітна блондинка у блискучій чорній сукні.

Оглядаюсь навколо. Уся компанія ринула до танцюючого натовпу. Алкоголю випито якраз стільки, щоб пострибати. Качаю головою, даю зрозуміти що не хочу і вона байдуже махає рукою та приєднується до інших. До мене нахиляється Віра і обдає занадто солодкими парфумами.

-         Любка, чого ти така кисла? Добре ж проводимо час. Весело, - вона тягне мене за руку, та я опираюсь як можу.

Мені зовсім не весело. Взагалі не знаю, навіщо прийшла. Останнім часом маю часто поганий настрій, нічого не хочеться. Думала зустріч з подругою трохи розрадить мене, та вийшло все навпаки.

Ось, зараз дивлюсь на неї, красиву і щасливу, і все думаю, чи навмисно вона сказала Аркадію про мій візит до Максима, чи в неї вийшло все зі злості. Як би там не було, хіба найкращі подруги так вчиняють? Ще й взяла обіцянку не зустрічатись з Максимом. Я слово дотримала, попри всі свої бажання побачити його.

-         Я посиджу тут. Щось голова крутиться, - брешу прямо в очі.

Вона на секунду прищурюється, а потім відпускає руку.

-         Гаразд, сиди. А я піду танцювати, настрій такий чудовий.

Вона зникає у натовпі, а я оглядаю майже пустий столик. Лише одна парочка залишилась у кутку, занадто сильно зайняті одне одним. Відвертаюсь від них, хоч я їм зовсім не заважаю.

Ще трохи обдумавши, встаю і непомітно покидаю заклад. Вірі є з ким веселитись а мені набридло тут знаходитись.

Якраз встигаю на останню маршрутку, котра прямує у мій район. Вона майже пуста, лише декілька пасажирів, стомлені добираються до своїх домівок.

Коли підходжу до будинку, піднімаю погляд і бачу, що у вікні третього поверху горить світло. Тьотя Надя ще не спить. Минаю свої двері і ноги самі несуть вище, натискаю на дзвінок, навіть не роздумуючи.

-         Люба, щось сталось? – дивується жінка відчинивши двері.

-         Вибачте, що так пізно турбую вас, - ніяково починаю говорити. – Але я хотіла дещо запитати.

-         Заходь, не стій за порогом. Я якраз п’ю чай, почаюємо разом.

Вона веде мене на кухню, садить за стіл, сама сідає навпроти, наливши перед тим гарячого напою.

-         Як добре, що ти зайшла, - радісно говорить тьотя Надя. – Мені не спиться, а поговорити ні з ким. Що ти хотіла запитати?

Перш ніж заговорити, нервово видихаю.

-         Як там Максим? Як його самопочуття?

Цілий тиждень він не виходить з голови і всі мої зусилля забути його марні.

-         Чому ти сама в нього не запитаєш? - хмурить брови жінка. – Наче знаєш, де він живе.

Я багровію від сорому, опускаю очі.

-         Розумієте, ми з ним трохи поспорили і мені ніяково нав’язувати йому свою компанію.

-         Облиш, він був би радий тебе бачити, я впевнена в цьому, - махає рукою тьотя Надя і посьорбує чай.

А я чомусь сильно в цьому сумніваюсь. У нього ж мій телефон. Якби потрібна була, подзвонив би. Хоч після всього, що я сказала, навряд чи захоче. Та й ця Віра ще. Взяла з мене слово і сама радіє, а я не можу знайти собі місця.

-         Але з ним все гаразд?

-         Так, - сміється. – По при настанови лікаря вже рветься до роботи. Говорить, не може сидіти без діла. Він такий, завжди потрібно бути чимось зайнятим.

-         Це добре, - видихаю з полегшенням.

Чудово, що хоч через тітку можу дізнатись про його справи.

-         Люба, ти б з’їздила до нього. Провідала. Він тебе не прожене нізащо. Ти ж йому подобаєшся.

-         Що справді? – серце шалено починає калатати у грудях.

-         Ти не могла не помітити, - поблажливо цокає язиком. – Знаєш що? Якщо ти соромишся, я можу дати передачу, щоб ти йому віднесла. Буде привід.

Бачу сподівання у очах жінки. Я б не проти. Але обіцянка. Хоча я лише на секунду, лише гляну на нього. Охоче киваю на пропозицію і тьотя Надя з радістю починає шукати, що б передати племіннику. Вона приносить іншу суконну сумку, меншу, кладе в неї банку з варенням.

-         Добре що я вчора спекла пиріг, - промовляє і засовує добрий шматок у пакет, а потім в сумку.

Я лише за нею спостерігаю. Вона так завзято бігає по квартирі, наче готується до важливої події.

Наступного дня в обідню перерву, я спішу до квартири Максима. Вже перед самими його дверима починаю сильно хвилюватись і сумніватись у правильності своїх дій. Але вороття нема, якщо я вже тут, то треба довести діло до кінця. Та скільки б я не дзвонила, мені так ніхто не відчиняє. Тепер я нервуюсь конкретно. Здається Максим взагалі не хоче мене бачити. Можливо він відійшов в магазин. Дістаю телефон, набираю його номер. Нічого. Абонент не відповідає. Розвертаюсь і швидко йду назад. Дурна була ідея. Більше не буду такого робити.

Максим

Ну все. Я більше не можу залишатись у цих чотирьох стінах. Два тижня лікарняного думаю вистачить, та й довше я не витримаю. Тому в понеділок зранку одягаюсь і їду на роботу. Там всі мене радісно вітають, розказують останні новини, від чого настрій відразу покращується. Я вже й забув, як це знаходитись у колективі і бути корисним, займатись ділом. Навіть безкінечні папери і комп’ютер мене радують.

-         Як в тебе справи з тією милою дівчиною? – не встигає зайти Слава в кабінет, як задає питання.

-         Ніяк. Все закінчилось, так і не розпочавшись, - крізь зуби ціджу.