Розділ 18

Максим

Я злий мов чорт. Шлях би прибрав ту Віру припертись. Тільки з Любою почав знаходити спільну мову, перестала від мене тікати, як тут колишня. І що вона доброго зробила? Обізвала подругу, собі зіпсувала настрій, а мене знову розлучила з Любою. Дівчина пішла така засмучена, не впевнений чи взагалі повернеться більше до мене.

Ходжу по квартирі сам не свій. І що робити? Йти за Любою безрезультатно. Вона щиро вірить у жіночу дружбу і не хоче ранити Віру, котра не цурається її принизити лишній раз. Треба щоб пройшов час і вона заспокоїлась. А мені треба терпіння, котрого не маю взагалі.

Пізно ввечері дзвонять у двері і я неохоче йду відчиняти. Бачити нікого не хочеться і говорити тим більше. Рита заходить з пакетом у руці, і глянувши на моє обличчя прямує до кухні. Іду за нею, зупиняюсь біля дверей.

-         Чому такий скривлений, - посміхається, викладаючи продукти на стіл. – Настільки радий мене бачити?

-         Ти тут ні причому, - зітхаю.

Її погляд падає на фрукти, котрі принесла Люба, здивовано дивиться на мене, піднявши світлі тонкі брови.

-         Приймав гостей?

-         Так. Одна бажана, а іншу краще б не бачив, - знову злюсь згадавши про Віру.

-         Інша випадково не твоя колишня? – сміється.

Киваю в підтвердження. Рита бачила Віру лише один раз і та їй зовсім не сподобалась. Тому коли почула, що ми розійшлись, сказала, що немає за ким сумувати. Я і не сумував, адже думки мої зовсім про іншу дівчину.

-         А про бажану я чомусь нічого не знаю, - щурить на мене очі. – Хто вона?

-         Сусідка нашої тітки. Люба, - замріяно промовляю.

-         О, сподобалась, - висловлює здогадку і загадково посміхається. – Тьотя Надя говорила, що хороша дівчина. Хоча навряд чи ти з нею будеш. Чомусь тебе тягне на одних поганок.

Її слова мені зовсім не подобаються. Не хочеться думати, що з Любою все. Адже я ще ніколи не відчував того чого відчуваю до неї. Можливо вона та єдина, котру так довго шукав.

Сідаю за стіл і уважно спостерігаю за сестрою, котра оперативно все розкладає по місцям. На кухні в неї завжди в руках все горить, не встигаєш оглянутись, як все зроблено.

-         Може тобі підігріти поїсти?

Рита заглядає в холодильник, не так давно те ж саме робила Люба. Настрою нема, апетиту теж.

-         Не хочу. Можливо потім.

-         Ти якийсь не такий, - вона до мене нахиляється, вдивляється в обличчя. – Невже закохався?

Сказано жартома, та мені не смішно. Дарую їй похмурий погляд.

-         О, мій братик нарешті знайшов собі жінку, - вона радісно цмокає мене в чоло, наче малого хлопчака.

-         Це не твоя справа, - серджусь, встаю з місця і виходжу з кухні.

Рита тут ні при чому. Я злий на ситуацію, яка склалась і не знаю, як все виправити. Як би я не старався, чомусь нічого не виходить.

Люба

На роботі в обідішній час я знову набираю Віру. Хочу з нею помиритись, все пояснити, та вона вибиває дзвінок. Вчора весь вечір намагалась з нею зв’язатись, та мої спроби не увінчались успіхом. Уявлення не маю, що буду робити, якщо вона мене не пробачить. Ми дружимо п’ять років і вона єдина близька людина у цьому місті.

Лише на десятий раз, сьогодні вона все ж таки відповідає.

-         Зі зрадницями не розмовляю, - ображено шипить на тому кінці.

-         Послухай мене. У нас з ним нічого немає. Ти ж знаєш, що я з Аркадієм. А крутити з двома я не здатна. Давай зустрінемось поговоримо.

У відповідь тиша. Напевно роздумує чи вірити мені. А я нетерпляче чекаю, наче те цуценя уваги хазяйки. І чому саме така думка прийшла? Навіть не знаю.

-         Ну гаразд, - нарешті ліниво промовляє. - Через годину в кафе, в якому ми часто обідали.

Вона вимикає телефон, не дочекавшись відповіді. Я сиджу і розгублено дивлюсь на телефон. Наче і домоглась свого, та на душі чомусь зовсім не легше. І щоб зустрітись з Вірою треба знову відпрошуватись, вона ж знає, що я на роботі.

Нічого не поробиш. Зціпивши зуби іду до Вікторії.

-         Люба, ти геть обнагліла. Ти працювати тут хочеш чи ні? - незадоволено ричить власниця ветклініки. - Це вже який раз за цей місяць?

-         Я обіцяю, це в останнє, - молебно складаю долоні і роблю котячі невинні очі.

-         Так і є, - високо підносить підборіддя і впарює в мене жорсткий погляд. - Тому що наступного разу я тебе звільню.

Погроза Вікторії неприємна, але я згідно киваю і швидко покидаю клініку.

Наше з Вірою улюблене кафе знаходиться через три вулиці. Тут недалеко наш інститут, тому коли ми навчались, часто його відвідували.

Приходжу перша, займаю крайній столик на дворі під зеленим під навісом, замовляю каву і чекаю. Віра не спішить. Весь час подивляюсь на годинник, та її нема. Може передумала. Висидівши багато часу і допивши замовлений напій, збираюсь йти. Ловлю себе на думці, що вже не так сильно хвилююсь нашою сваркою.

Віра з’являється на своїй машині. Елегантно виходить, проводить байдужим поглядом по столикам і помітивши мене, повільно прямує в мою сторону. Як завжди красива, розпущене чорне волосся виблискує на денному сонці, одягнена в червону сукню, в котрій була на вечірці. Поки вона йде до мене, всі присутні чоловіки не відривають від неї погляду. Поруч з нею відчуваєш себе незначною і непомітною.

Вона сідає навпроти і кладе маленьку сумочку на стіл, нова покупка, раніше її в неї не бачила. Вона ніде не працює, та батьки продовжують її балувати. Не всім жити, як кіт у сметані.

-         І що ти мені скажеш? - надмірність в її голосі неприємно ріже вухо.

-         Я буду продовжувати повторювати, що у мене з Максимом нічого немає, - вже з меншим ентузіазмом, ніж раніше починаю говорити. - Його тітка, моя сусідка і вона попросила провідати його. Я не могла відмовити. Ми лише спілкувались і нічого більше.

-         І я маю тобі повірити? – прищурює вона нафарбовані очі.