Розділ 16

Максим

Все ж таки я спізнився. Люба віддала перевагу цьому ботану, котрий навіть на вигляд за неї молодший. Втомлено присідаю на ліжко, прикриваю очі.

Я думав що нестерпна біль була тоді, коли мене поранили. Я стікав кров’ю, не знав чи довезуть до лікарні, готувався до смерті. Тіло німіло, відказувалось слухатись, а перед очима весь час стояла вона. Її чарівна посмішка гріла душу, медові очі змушували серце продовжувати битись. Була страшна думка, що я більше її не побачу.

Душевний біль гірший за фізичний. Від фізичного є пігулки, а от що робити з бурею в середині? Тоді, як розумієш серйозність своїх почуттів. Лежачи в машині швидкої допомоги я зрозумів, наскільки важлива Люба для мене. Я кохаю її і це не змінити.

Та що тепер робити зі своїми почуттями? Говорити їй немає сенсу.

-         Вона тобі не сказала, що ми зустрічаємось, - переможним тоном говорить Аркадій.

-         Домігся свого, - хмикаю, піднімаю на нього очі. Він стоїть задоволений, принизливим поглядом свердлить мене. – Довго ходив за нею, мов хвостик.

-         Як ти все знаєш, - хмикає, пересмикує плечима. – А я маю сказати тобі дякую. Завдяки вашій суперечці вона зблизилась зі мною. Вже після дня народження все йшло до цього. Як би ти не старався, Люба не зрадить свою подругу, а ти її хлопець хоч і колишній.

Я встаю, занадто різко, рана миттю дає про себе знати. Перебиває трохи ту бурю, що бушує у душі. Я набагато вищий і сильніший за нього, можу прихлопнути однією рукою. Та користі від цього мені не буде. Кохана дівчина зненавидить мене за такий вчинок.

Тому стримую себе як можу, міцно стискаю руки в кулаки і лише дивлюсь на студента, котрий стоїть між мною і Любою.

-         Є чому радіти, - намагаюсь задіти його словами. – Без моєї помочі твої потуги добитись її так би і продовжували провалюватись. То ж ти правий, завдяки мені ти з нею, а от чи на довго, це вже інше питання.

-         Це погроза? – піриться мов півень.

-         Це попередження, - кривлю губи. – Домігся ти Любу з чужою допомогою, та от втримати чи зможеш своїми силами. Тут вже я тобі не помічник.

Помічаю як він блідніє і важко ковтає. Розуміє, що змагатись зі мною йому не по зубам. Інакше б не приходив з Любою, мов охоронець.

Заходить Люба і дивиться на нас переляканим поглядом. Потім підходить до Аркадія, торкається його плеча.

-         Все гаразд? Ти якийсь блідий, - стурбовано запитує і підозріло коситься в мою сторону.

Дарую їй обурливий погляд. Вона думає, що я щось зробив її хлопцеві. А я його і пальцем не чіпав. Поки що.

-         Ось, лікар віддав твої папери, - звертається вже до мене. – І ще потрібно буде по дорозі зайти в аптеку, купити ліки, котрі він виписав.

-         Біля мого будинку є аптека.

-         Я тут подумала, - вона відходить від ботана і ніяково дивиться на мене. – Може ти поживеш у тітки, вона за тобою подивиться. Тобі треба пошануватись, перев’язки робити. Лікар рекомендує цілковитий спокій.

-         Неочікувана пропозиція, але я мушу відмовитись. Тітка мене скоріше замордує ніж вилікує. Я з нею не витримаю, сама знаєш яка вона. От хіба що ти мене приймеш до себе.

Піднімаю брови і посміхаюсь їй. Авжеж я не серйозно, але так хочеться подратувати Аркадія, щоб не розслаблявся. На моє здивування Люба на мить задумується, та потім червоніючи качає головою. Хочеться її торкнутись, але її кавалер здається готовий вбити мене поглядом.

На щастя обстановку рятує Слава. Він залітає в палату і голосно з усіма вітається.

-         Як добре, що ти є. А я збирався до тебе дзвонити, - радію його приходу.

-         Часу обмаль. Беремо речі і поїхали. Через пів години я маю бути у відділку, - командує він і хлопає в долоні.

Помічаю, як Люба роздивляється його форму. Так, вона на ньому добре сидить. Цікаво, як би вона дивилась на мене в такому одязі?

Покидаю лікарню з відчуттям радості і свободи. Та тільки сідаю в машину і зачіпаю рану, вся моя радість вивітрюється. Все забуваю, що я мов підбитий птах. Крила є, а літати не можу.

Як тільки виїжджаємо на дорогу, Слава постійно зиркає на дзеркало заднього виду і зацікавлено коситься на мене.

-         Може ти познайомиш зі своїми друзями, - нарешті не витримавши промовляє.

Перш ніж відповісти оглядаюсь назад, кидаю погляд на Любу, на Аркадія уваги не звертаю.

-         Це Люба, вона допомагає мені у важку хвилину, - говорю правду, тому що так воно і є.

-         Сусідка твоєї тітки? – либиться Слава і повертається назад. – Я Слава, хороший друг Максима і колега по роботі.

-         Приємно познайомитись, - тихо відповідає дівчина.

-         А це твій молодший брат? – киває мій друг на Аркадія.

Не витримую і порскаю від сміху. Навіть стороннім людям видно, що вони не пара.

-         Я її хлопець, - обурюється той.

Слава здивовано підносить брови і ніяково моргає мені. Не витримую, знову оглядаюсь на недолугу парочку. Люба задумано роздивляється краєвид за вікном, Аркадій недобрими очима дивиться на мене. Він навмисно кладе долоню їй на коліно і повільно проводить по стегну. Ледь помітна посмішка з’являється на його худому обличчі.

Тепер мені не весело. Злюсь від того, що він торкається моєї коханої дівчини і при цьому нічого не можу вдіяти. Відчуваю себе безпомічним.

Коли ми прибуваємо, намагаюсь акуратно вийти з машини, щоб не розворушити рану.

-         Вибач Максиме, заходити до тебе не буду. Дуже спішу, - говорить Слава діставши мої речі з багажника. Я його розумію, наша робота вимагає пунктуальності.

-         Нічого. Мені є кому занести сумки. Правда Аркадій? Ти ж для цього приїхав з Любою?

Намагаюсь задіти хлопця. Той похмуро коситься і мовчки бере речі.

Слава від’їжджає, а ми троє прямуємо до під’їзду і піднімаємось на п’ятий поверх.

Люба

Максим живе у досить просторій двокімнатній квартирі. Вона виглядає палацом порівняно з тією, в котрій я живу. Він люб’язно проводить нас в середину і відразу прямує в спальню. Я помічаю, як йому важко, дорога стомила його.