Розділ 10

Секунди минають, а я не можу й слова вимовити. Вадим добряче мене підставив. У ресторані багато людей, і я не хочу відмовляти йому на очах у всіх. 

А ще я думаю над тим, що Марат слідкує за нами. Він не має знати про мої сумніви. Нехай краще думає, що в нас усе чудово.

– Віто? – Вадим розуміє, що я не поспішаю відповідати, і підводиться на ноги. В його очах стільки всього зараз, що мені дуже його шкода. 

– Я згодна! – кажу, і він полегшено видихає. Надіває мені на палець обручку, яка чомусь асоціюється у мене зі змією. Просто задихаюсь від розуміння, що зробила чергову помилку. 

Вадим цілує мене в губи, і робить це під оплески всіх присутніх. Він так міцно мене обіймає, наче боїться, що зараз я втечу. Не дарма боїться, якщо чесно, така думка у мене є. 

– Усе гаразд? – мабуть, Вадим відчуває моє напруження. Він відпускає, але погляду з мене не зводить. 

Вдається лише головою кивнути, а тоді знову дивлюсь туди, де нещодавно стояв Марат. Зараз його там немає, як і в залі загалом. 

– Це дуже несподівано, Вадиме, – кажу. 

– Я розумію, але… не хочу інакше. Ти мені необхідна, – він накриває мою руку своєю, а я знову відчуваю вагу цієї обручки. 

Якщо Вадим дійсно думає, що його освідчення якось допоможе владнати стосунки з його мамою, то сильно помиляється. Я впевнена, що вона ще більше розізлиться. 

Ми залишаємо ресторан через кілька хвилин. Вадим міцно тримає мене за руку і веде до автомобіля. Він такий щасливий зараз. Усміхається. А я не можу зібрати думки докупи, щоб серйозно поговорити. 

– З моменту мого освідчення ти й слова не сказала, – говорить, коли ми залишаємо стоянку і їдемо у бік мого дому. 

– Пробач. Я досі під враженнями, – кажу. – Вадиме, ти дійсно думаєш, що твої батьки будуть раді тому, що ми збираємось одружитися?

– Їм доведеться змиритися, – говорить твердо. – Я тебе кохаю і хочу, щоб ти стала моєю дружиною. 

– Я думаю, що нам не варто поспішати, – кажу і знімаю з пальця обручку. 

– Тобто? Ти мені відмовляєш? – Вадим такого явно не очікував, тому зараз скеровує автомобіль на узбіччя і вмикає аварійку. 

– Ні, тобто… – і як пояснити все так, щоб він мене зрозумів. – Я не хочу, щоб ти посварився з батьками через мене. Вони – твої найрідніші люди.

– Помиляєшся! – злиться. – Ти та Даша мої найрідніші люди!

–  Вадиме! – намагаюсь його зупинити. – Я не хочу, щоб колись ти звинувачував мене у тому, що не спілкуєшся з батьками. Давай спочатку з ними поговоримо. Спробуємо домовитися. 

– Це не має сенсу, – цідить чоловік. – Віто, якщо ти не хочеш виходити за мене, так і скажи. Не варто списувати все на моїх батьків. Якщо двоє людей кохають одне одного, їм начхати на думки інших. То, може, ти мене не кохаєш?

Вадим чекає на відповідь, а я не знаю, що йому сказати. Він важливий мені. Дуже важливий. Я не хочу його втрачати, і Даша його любить. Але… Ось саме це “але” не дає мені сказати йому: “Я тебе кохаю”. 

– Я відвезу тебе додому, – говорить стримано і знову скеровує автомобіль на дорогу. 

– Давай пізніше поговоримо, коли емоції трохи вщухнуть? – прошу.

– Добре, – Вадим у мій бік навіть не дивиться, а я міцно тримаю в руці обручку й не знаю, що з нею робити. 

Коли автомобіль зупиняється біля мого під'їзду, я не поспішаю залишати салон. Сидимо мовчки, і здається, що такі важливі проблеми неможливо виправити. 

– Нехай обручка залишиться у тебе, – говорить Вадим, дивлячись перед собою. – Сьогодні я спробую ще раз поговорити з батьками. 

– Добре, – кажу. 

– Якщо вони не будуть проти наших стосунків, ти таки приймеш обручку? – Вадим переводить погляд на мене і чекає на відповідь, а я… не можу сказати йому правду.

– Прийму, – видихаю, і його вуста різко накривають мої.

Почуваюсь стервом. Роблю боляче тому, хто кохає мене, і все глибше поринаю у брехню, яка скоро поглине мене з головою. 

Повернувшись додому, одразу потрапляю під допит з боку Яни. Вона розуміє все без слів по моєму виразу обличчя, але все одно хоче почути пояснення. Добре, що Даша вже спить і ми можемо спокійно поговорити.

Розповідаю все з самого початку, і чим далі заходить моя розповідь, тим більшими стають очі подруги. Вона явно шокована, і я її розумію.

– Не заздрю я тобі, Віто, – зітхає. – Вадима шкода, але ти маєш бути чесною з ним.

– У тому то й річ, що я сама не знаю, що відчуваю до нього. Він важливий мені, але немає відчуття польоту, коли він цілує, і метеликів в животі немає. Розумію, що жити можна і без цього, але тут ще його батьки з претензіями. Таке відчуття, що весь світ проти нас. 

– А Марат? Невже зустріч з ним ніяк не вплинула на твоє рішення? – цікавиться Яна.

– Ти питаєш, чи кохаю я його досі? Так, кохаю, – впевнено відповідаю. – Але це не ті відчуття, коли готовий гори звернути заради коханої людини. Моє кохання маленьке і заховане глибоко в душі. Воно завжди буде зі мною, але ніколи не стане більшим. 

– Насправді це жахливо, Віто, – злиться Яна. – Ці почуття не дають тобі жити далі. Ти сама говориш, що з Маратом нічого не може бути, але продовжуєш кохати його і відштовхувати Вадима. Це якесь замкнуте коло.