Розділ 9

Поки їдемо, моє хвилювання все наростає. Я страшенно боюсь втратити Вадима, але разом з тим розумію, що ми не можемо бути разом. У мене є багато на те причин. Пам'ятаю початок наших стосунків. Я дуже боялася, що буду порівнювати його з Маратом. Що не зможу покохати і не лише приймати, але й віддавати почуття. 

Мені здалося, що я навчилася це робити. Не до кінця, звісно, адже там, глибоко в серці, завжди буде Марат. Але ж я розуміла, що ми ніколи не будемо разом, і ці почуття – це наче згадка про ту єдину ніч, а життя продовжується, і я також хочу бути коханою. 

Мене часто мучить сумління за те, що ніколи не кохатиму Вадима до кінця. Це неправильно! Так не має бути! Перед тим, як розпочинати нові стосунки, треба завершити старі! У моєму випадку – забути Марата повністю. Та як би не намагалася – не можу цього зробити, і від цього боляче та неприємно від себе самої. 

Он Вадим, заради мене готовий проти родини піти, а що я? Заради нього не можу забути своє перше велике кохання! 

– Твоє мовчання мене лякає, – Вадим торкається пальцями моєї ноги, а я миттєво повертаюся в реальність. 

– Пробач. Просто задумалася, – намагаюсь усміхнутися, але виходить так собі. 

– Ти все ще ображена за вчорашнє? – хмуриться. – Я обіцяю все виправити. 

– Справа не в цьому, – зітхаю.

– А в чому? – хмуриться.

– Я думаю, що нам варто… 

– Пробач! – у Вадима починає дзвонити телефон, і мені доводиться зупинитися. Краєм ока помічаю, що телефонує його мама, і повертається важкість у грудях. Вадим не відповідає на її дзвінок. Скидає виклик, а коли вона телефонує вдруге, вимикає телефон повністю. 

– Чому ти це робиш? Вона твоя мама, – кажу, не в силах тримати емоції під контролем.

– А ти – моя кохана жінка, – впевнено відповідає. – Їй доведеться змиритися з цим, Віто. В іншому випадку я готовий відмовитися від свого прізвища.

– Ти збожеволів? – такого я точно не очікувала. – Не треба до цього доводити!

– А що ти пропонуєш? Відмовитись від тебе? – злиться Вадим. Він зупиняє автомобіль на стоянці ресторану і кілька секунд невідривно мене розглядає. – Давай не будемо про погане. Пішли їсти!

Вадим першим залишає салон, а тоді відчиняє двері для мене. Залишаю квіти на сидінні, і разом йдемо до входу. Після цієї напруженої розмови у мене ще стійкіше відчуття, що все це треба зупинити, поки не пізно. 

У залі багато гостей, зважаючи на те, що сьогодні вечір неділі. Офіціант проводить нас до вільного столика, і в один момент я розумію, що сюрпризи продовжуються. Я бачу Марата за столом у компанії старшого чоловіка та жінки. Вони обговорюють щось, і він усміхається. 

Я не хочу, щоб він мене помітив, але так уже склалося, що йти доводиться практично поруч з ним. І коли роблю крок, наші погляди зустрічаються…

Бачу, як брови Марата здивовано підводяться. Зрозуміло, що він також не очікував побачити мене тут. 

– Що таке, Віто? – Вадим не розуміє, чому я зупиняюсь, а тоді помічає Марата, який підводиться на ноги. Думаю, що він пам'ятає його ще з заходу у власному ресторані.

– Привіт, Віто! Яка зустріч! – Марат усміхається, а Вадим хмуриться. 

– Привіт! – кажу стримано. – Вадиме, пам'ятаєш Марата?

– Звісно, – чоловіки тиснуть один одному руки, а мені здається, що Вадим цій зустрічі не радий. – Дійсно неочікувано. З усіх ресторанів міста ми зустрілися саме тут.

– Може, це доля? – Марат погляду з мене не зводить, а я ніяковію. Про яку долю він говорить? Це зовсім не смішно! Особливо мені!

– Ми вже підемо! У нас романтична вечеря, – заявляє Вадим і міцніше перехоплює мою руку, наче боїться, що я можу втекти звідси з Маратом. 

– Тоді гарного вам вечора! – Марат спокійно нас відпускає і повертається у своє крісло. 

Ми ж йдемо до свого столика, який, за дивним збігом обставин, одразу біля столу, за яким сидить Марат. Коли сідаю, розумію, що тепер ми практично одне навпроти одного. Першим я бачу Вадима, а за його спиною не зводить з мене погляду… Марат… 

Ми робимо замовлення, хоча я зовсім не впевнена, що зможу з'їсти бодай щось. У мене в горлі клубок, і я не знаю, як з ним боротися. Дивлюсь на Вадима, а дуже хочу глянути йому за спину.

– Хто цей Марат? Щось надто часто ми його зустрічаємо! – цідить Вадим.

– Ти ревнуєш? Не варто, – одразу хочу його заспокоїти. – Марат багато років одружений. 

– І що з того? Це зовсім не заважає йому витріщатися на тебе! – випалює. 

Не втримавшись, таки дивлюсь за спину Вадиму, але Марат на мене не дивиться. Він розмовляє про щось зі старшим чоловіком і про мене взагалі не згадує. 

– Ніхто на мене не витріщається, – кажу твердо. – Ти перебільшуєш! 

Нашу розмову зупиняє офіціант, який приносить замовлення. На Марата більше не дивлюсь і дуже сподіваюсь, що скоро він піде, адже прийшов сюди значно раніше за нас. 

Вечеря минає доволі спокійно. Вадим розповідає про свої плани на комплекс і які зміни чекають персонал найближчим часом. Поки слухаю його, з голови не виходить думка – а чи буде він і далі керувати комплексом, якщо піде проти своїх батьків? 

– Ти знову мене не слухаєш, – Вадим накриває мою руку своєю на столі, а я здригаюсь від несподіванки. Навіть не помітила, що деякий час зминаю у руці серветку.